«ПІДІРВАТИ КЕРЧЕНСЬКИЙ МІСТ МРІЄ КОЖЕН САПЕР»

Артем Євтушенко – командир батальйону сил підтримки 4 бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Рубіж». Його бійці мінують і розміновують території, будують фортифікації та переправи. Командир розповів про роботу саперів під час війни; про те, як росіяни ставлять вибухові пастки на цивільних об’єктах; скільки часу потрібно, щоб розмінувати території України, і скільки тротилу, щоб підірвати Керченський міст.

Насамперед традиційне вже запитання: як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?

Я тоді вже був у зоні бойових завдань, ми готувалися до ротації. Із 23-го на 24 лютого я розвантажував техніку, близько четвертої ранку ми закінчили всю роботу і вже готувалися до сну. І тут о 5:20 – збір. Я подумав, що це командир батальйону тактичної групи хоче потренувати нас перед заходом на позиції, подивитися, хто і як працює. Потім сказали розгорнутися на місцевості, зайняти свої вогневі точки з технікою, зброєю, людьми, розосередитися по лісу та контролювати свій напрямок за секторами.

Групи розподілив, сам поїхав у штаб – і тут почалося... Авіація, РСЗВ працює десь вдалині, незрозуміло, що відбувається. Зібралися все ж таки, визначилися і рушили на Новоайдар. Там уже розвідка працювала, почалися перші бої. Займаємо висоти, піхотний підрозділ першої нашої роти одразу попадає під щільний вогонь РСЗВ, є втрати...

Вагітна дружина дзвонить з Ірпеня: що робити, куди бігти? Я їй кажу: почекай, у нас тут теж війна, що робити – сам не знаю. Дзвонять батьки з Харкова, теж питають. Я кажу: дайте час, сам зрозумію, тоді дам вам правильну відповідь.

Отак розпочиналася війна.

Повернемося трохи назад. Ви служили з 2012 року?

Так, я пройшов строкову службу на Донеччині і вступив до Академії внутрішніх військ у Харкові. Після закінчення, у 2017 році, отримав шанс потрапити до військової частини № 3018. Її створили за стандартами НАТО, вона виконувала бойові завдання на Сході України, і робила це на високому рівні.

У нашому підрозділі бійців цінують, про них знають і дбають. Кожному кажу, що мені потрібна людина, яка має самостійно думати, працювати, відходити від радянських стереотипів. Я кожного свого підлеглого запитую: яка твоя точка зору, як ти це бачиш, як ти хочеш працювати? Якщо в нього виходить, я даю йому далі розвиватися в цьому напрямку. Якщо ні, я йому допомагаю – і він працює як маленька часточка нашого підрозділу.

Часто чуємо про те, що ворог робить все «за книжкою», дотримується радянських стандартів. Це так?

У них більша зацикленість щодо установки мінних полів «за книжкою».

А ми відходимо від цього?

Звісно, ми не можемо відійти максимально, базу треба зберігати, навіть якщо ми проводимо дистанційне мінування з БпЛА. Але коли ворог потрапляє на наші мінні поля, «книжка» йому не завжди допомагає.

Стосовно нових кадрів. На що ви, як командир, звертаєте увагу під час підготовки?

Коли приходить людина з цивільного життя або з іншого підрозділу, то я завжди з нею спілкуюся: що ти вмієш, що робив «на гражданці»? І, скажімо, якщо він вміє працювати з технікою, тракторами, комбайнами, то піде в технічний підрозділ.

Сапери – завжди перші. Як це – бути попереду всіх і знати, що за вами йдуть інші?

Це дуже важка справа – бути першим. Але сапер ніколи не йде сам, з ним завжди розвідка, прикриття і таке інше. Бо сапер зосереджений тільки на своєму передньому краї, на метр-півтора, максимум два. Він проводить розмінування, але не спостерігає, що в нього на горизонті, де противник, хто за ним стежить. Сапер завжди працює з розвідником: той іде, його прикриває, сапер проводить розмінування, робить стежку, а далі вже заходять основні або резервні сили.

Наскільки важко усвідомлювати, що перша ж твоя помилка може бути фатальною?

Не треба про таке думати. Треба працювати, робити свою справу і бути уважним.

Пам’ятаєте той момент, коли вперше ступили на мінне поле? Які це були відчуття, і чи змінилися вони з часом?

Так, пам’ятаю. Це був 2019 рік, наша бригада виконувала бойові завдання на Світлодарській дузі. Населений пункт Зайцеве, дистанція від наших позицій до ворога – 300 метрів. Нам з головним сержантом роти треба було «затягнути» нашу позицію з одного боку, щоб ворог не зміг звідти підійти: виповзти в «сіру зону», поставити «розтяжки», сигнальні міни.

І от ми зняли з себе максимально все, лишили тільки бронежилети, каски, міни, саперні лопатки та інше для встановлення мін. Проповзли 80–100 м, вже не бачимо наших позицій. І тут я чую – поруч сєпари щось копають, чи «секретку», чи бліндаж... Уся місцевість вигоріла, піднімеш голову – і вони тебе побачать. Але повзеш, кілок ставиш, «розтяжку»…

Встановили міну, відступаємо – і я думаю: зараз, якщо почнеться якась «движуха», то нас можуть перестріляти і вороги, і наші. І немає можливості встати й побігти до своїх позицій, тому що ворог одразу побачить, а наші не зможуть прикрити.

А вже як повертаєшся, то просто падаєш в ту траншею: клас, відпрацювали, впоралися чітко!

Розкажіть, що та як зазвичай заміновують росіяни? Знаємо, що ворог інколи робить підступні пастки навіть у звичайних побутових речах.

Стикався з таким. Знаходили ми і ноутбуки, заміновані на відкриття, і «пастки для сапера». Тобто ми бачимо міну, вона встановлена правильно, її видно, можна до неї підійти… А за нею стоїть ящичок красивенько. І коли почнеш її обробляти з тилового боку і той ящичок зачепиш, він спрацює. Тому я навчаю особовий склад: завжди є «кішка», тобто довга мотузка якась (із гачком. – Ред.), – прив’язав її до міни, зісмикнув, а далі вже проводиш маніпуляції з розмінування. І тоді так зробили: підійшли, зав’язали, зірвали... Міна не спрацювала – а ящик спрацював, і добре так спрацював, там дві-три «ТМ»-ки було… Тому важливо ще й укриття собі забезпечити, щоб уламками не зачепило.

Групи, які працювали на Київському напрямку, після деокупації знаходили пастки у звичайних лампочках. От вона вкручена, натискаєш вмикач – і відбувається вибух. Виявляли їх у будинках, де цивільні люди живуть.

Війна тут швидко почалася і швидко закінчилася. Були і з нашого боку встановлені загородження та мінні поля, які не фіксувалися на мапах, і росіяни робили хаотичне мінування. Тобто може бути просто поле, хаотично закидане мінами. У звільнених селах розмінування було проведено більш ретельно. Тому що там є населення, аграрії, техніка, яка має працювати на полях, і там насамперед усе відпрацювали.

Але в нас ще є ліси, луги, де хаотично були розкидані протипіхотні міни, «пелюстки», і їх дуже багато. Осколкові міни – ПОМ-2, ПОМ-3, – але в них є самоліквідація, це плюс: 72 години пройшло – міна розірвалася.

Скільки взагалі знадобиться часу на розмінування наших територій, і про які масштаби йдеться?

Якщо говорити про рік війни, то це – до десяти років розмінування на тих територіях, де були активні бої.

Тобто якщо ми кажемо про Донецьку, Луганську області, де понад 10 років війни, то…

Так, відповідно треба до 100 років, щоб розмінувати цю місцевість. І це лише після повного закінчення активних дій – тільки тоді ми зможемо проводити розмінування місцевості, як технікою, так і з залученням людей.

Знаємо, що за час повномасштабного вторгнення вам довелося підірвати чотири мости. Розкажіть про це більше.

Три мости й одну переправу. Перший – у Новоайдарі, на третю добу від початку повномасштабної війни. На великому мосту, який був основним, працював інший підрозділ, а ми мінували Старий міст. Він так і називається – Старий міст Новоайдара. Не робили тоді розрахунку, просто привезли ящики з тротилом, заклали під міст. Чергували там добу, чекали, щоб усі наші підрозділи вийшли з тієї території. Після того, як вже всі наші вийшли, надійшла команда «Підрив!». Тобто тоді вже можна було і розрахувати, але ми зробили більше ніж треба, щоб уже сто відсотків міст «склався».

Підрив першого мосту – це такий екшн, такий адреналін!

А чи можете назвати підрив, який був найважчим?

Підриви всі важкі, особливо якщо на ворожій території.

Таке теж бувало?

Ну, не прямо на ворожій, а в «сірій зоні». Наші війська вже відійшли, противник підійшов – і от річка, міст, і треба його підірвати. Ми з хлопцями із ССО спланували цілу операцію. Вони на себе взяли розвідку, артпідготовку. Міст такий дебелий, залізничний, а вибухівки в нас обмаль. Командир групи, Лев, каже: «Швидше, у нас мало часу». «Пташка» літає, розвідка іде, арта працює, все робиться моментально, швидко, шалено.

Залітають машини, ми скидаємо протитанкові міни, ящики з тротилом. Я залізаю на найвищу позицію, де йдуть несучі балки. Бійці, які мене мають прикривати, нижче від мене на два метри, тобто якщо по мені почнуть лупашити, вони навіть не побачать, по кому відкривати вогонь. Але часу немає, хапай вибухівку, давай закладати.

Я зробив розрахунок, зробив перший заклад, другий, з’єднав їх детонуючим шнуром. У нас не було можливості підривати кілька разів, треба було, щоб міст за один раз упав.

І все чітко спрацювало. Поставили на дистанційний підрив, «пташка» полетіла, красиво все це зняла, операція вийшла – найвищий рівень!

Якщо вивчити креслення мосту, які в нього є опори, яка площина, розрахувати правильно, скільки куди вкласти вибухівки... Я думаю, це не дуже багато буде, тонн 20–30, по п’ять тонн у кожний відсік.

Але так ми його не зруйнуємо – пошкодимо, він буде непроїзний, та його можна буде відновити. А якщо говорити про повне руйнування, від початку до кінця, – на це потрібно дуже багато тротилу.

Чи хотіли б ви підірвати Кримський міст?

Так, звісно, кожний сапер хоче його підірвати! Якби мені зателефонували хоч о другій годині ночі та сказали: є робота для спецназу, треба підірвати міст... Я сказав би: скільки в мене часу, щоб прибути у потрібну точку? Зібрав би свою «тривожну сумку» і поїхав. Тому якщо побачите мене у Криму – точно щось буде!

Військові потребують не лише підриву, а ще й зведення переправ. Як швидко ви можете побудувати тимчасовий міст?

Я мав один досвід будування переправи. Йшли штурмові дії – Новоселівка, Дробишеве, Шандриголове, у напрямку Лиману. До мене відправили суміжний підрозділ. Я тоді вперше побачив, як КрАЗ скидає такі штуки, з яких складають міст, і подумав: ну все, це буде щось цікаве. І коли зайняли населений пункт, ми далі робили укладання мостової переправи, дорогу для логістики, щоб наша техніка швидше переправлялася на той бік.

До ваших завдань входить зведення фортифікаційних споруд. Що можете сказати про це?

Для цього в нас є окремий підрозділ, який працює з фортифікаціями, будує бліндажі для особового складу, командних пунктів. До нього також робимо відбір. Більше підходять люди, які працювали колись на будівництві, знають, як краще зробити так, щоб все було міцним, правильним і для побутових умов, і для ведення бою в траншеях та окопах.