«ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ Я БАЧИЛА, ЯК ВОРОГ УБИВАЄ, І МЕНЕ ВЖЕ НІЧИМ НЕ ЗДИВУЄШ»

Сімейна лікарка Марина Рязанцева змінила білий халат на військову форму, ставши командиром медичної роти Першої президентської бригади оперативного призначення Нацгвардії «Буревій».

Війну зустріла ще в 2014 році на Сході України, у своєму рідному Дебальцевому. Лікарня, де працювала Марина, опинилася на лінії фронту. Цивільні хвороби змінилися осколковими пораненнями, а кабінет став місцем порятунку під обстрілами. Відтоді розпочався її шлях у війську.

У 2022 році під вогнем ворога медикиня із позивним «Моджахед» зазнала поранення, але не зупинилася – евакуйовувала побратимів, ризикуючи своїм життям. За це була нагороджена президентською медаллю.

Ви родом із Донеччини, там вас застали події 2014 року. Як це вплинуло на рішення захищати країну?

Від початку війни на Сході України у 2014 році життя змінилося не тільки в мене, а в усій країні. Цивільне населення, до якого і я належала до 2014 року, не готувалося до війни, не розуміло початку війни. Та як можна спланувати, уявити, що завтра твоє місто будуть обстрілювати «Градами» і ракетами, що твій будинок буде зруйновано, а тебе чи твоїх близьких – поранено, або загиблі будуть серед цивільного населення? Неможливо до цього підготуватися. Але коли це почалося, на жаль, стало реальністю.

Як ви діяли в той момент?

Тоді я працювала сімейною лікаркою в цивільній лікарні. І оскільки моя лікарня була дуже наближена до лінії фронту, туди почали привозити поранених. Тож довелося надавати невідкладну й лікарську допомогу і проводити оперативні втручання на базі нашого закладу.

Ви маєте медичну освіту, але й не уявляли, що доведеться застосовувати ці знання в бойових умовах. Коли почалися перші поранення, це були і травми, характерні для цивільного життя?

Так, я маю вищу медичну освіту, але не сказала б, що була абсолютно неготова до такого розвитку подій. Тому що в університеті, де навчалася, була військова кафедра. Тобто первинне уявлення про такі події я вже мала на той момент, хоча і більш теоретичні. Але ці знання мені дуже допомогли й допомагають до сьогодні.

Ви просто почали в якийсь момент виконувати свою роботу. У вас не було страху, сумнівів?

Страх є завжди й у всіх. І це цілком нормально, бо це – прояв інстинкту самозбереження. Бояться абсолютно всі. Інша річ – як ставитись до цього страху. Бо страх можна контролювати силою волі, докладанням певних зусиль. Але коли є робота, на страх та інші почуття вже не зважаєш. Розумієш, що є пацієнт, який потребує термінової допомоги, термінових твоїх рішень, і це відсуває страх на задній план.

Певна категорія людей зі Сходу України піддалася тоді так званим настроям «русского мира», але не ви.

Навіть не уявляю, як могло бути інакше. Я народилася в Україні, говорила українською мовою, мої батьки, батьки моїх батьків розмовляли українською. Саме на Донеччині я навчалася українською, здобувала вищу освіту українською, давала присягу народу України. І в мене навіть думок не було, що можна якось поміняти свій вектор.

Є бойова медицина, коли надається невідкладна допомога, але ви виконуєте ширшу роботу?

Саме так. Невідкладну допомогу, домедичну надають бійці одне одному, бойовий медик. Це може бути людина без медичної освіти, але яка пройшла певну підготовку. А військові медики й військові лікарі надають допомогу на наступних етапах.

Який найгірший і найкращий дні у вашому житті як військової медикині?

Найгірший день – це, однозначно, коли почалася війна, коли стало зрозуміло, що точка неповернення настала і назад дороги немає, що ми вже в стані війни, й далі вона триватиме. А найкращий день, думаю, попереду – коли святкуватимемо перемогу.

Як ви діяли? Ви вже мали досвід з 2014 року.

Так, безумовно. Відкрила новини, передивилась певні канали інформаційні, де було сказано, що почалася повномасштабна війна і ворог переміщується територією Київщини. Для мене це не стало великою несподіванкою, бо розуміла, що ворогу насправді потрібна вся Україна. Він не обмежиться якимись шматками території, а хоче зруйнувати і захопити всю Україну. Тому це просто була справа часу. І в цей момент я зібрала речі й попрямувала до своєї військової частини. Стала у стрій у той самий день і почала виконувати завдання.

Ви отримали нагороду від Президента за події в Горенці. Що це за епізод у вашому житті?

Цей епізод відбувся під час боїв на Київщині. Третього березня мій підрозділ отримав наказ підсилити позиції Збройних сил, які на той момент перебували там, де тривали запеклі бої. Але ми не встигли дістатися до цих позицій, тому що потрапили під щільний обстріл ворога. Обстріл цей коригували безпілотники, які постійно над нами кружляли. І наш рух у бік позицій зупинився.

Як тільки з’явилася хвилинка між обстрілами, між прильотами, треба було починати евакуацію, збір і «сортування» поранених, що ми, власне, і зробили. Моя медична машина на той момент була дуже пошкоджена внаслідок вибухів, тому довелося використовувати техніку, абсолютно для цього непристосовану. На щастя, одна з бронемашин наших лишилася на ходу, тож ми почали евакуацію на ній. Але оскільки ця машина обмежена в просторі своєму і не надто швидка, довелося кілька разів повертатись у зону обстрілу, щоб забрати всіх поранених. Нам вдалося. Цей процес тривав до самого ранку, але всі постраждалі отримали допомогу й були госпіталізовані.

Тоді й ви зазнали поранення, ваше життя опинилося під загрозою, проте і далі рятували інших. Які в той момент мали відчуття й думки?

Відчуття й думки були спрямовані тільки на роботу. Тобто я розуміла, що в мене невизначена кількість поранених, їх всіх треба знайти, їм усім треба надати домедичну допомогу, організувати «сортування» та евакуацію цих поранених. А з урахуванням того, що різного ступеня тяжкості були поранені, треба було визначитися, хто потребує невідкладної допомоги, евакуації, а хто може трошки почекати. І це займало всю мою увагу. Тобто на свій стан, на свої неприємні відчуття я абсолютно не звертала уваги. На щастя, усе минуло майже без наслідків, і всі мої наступні виїзди, епізоди роботи обходилися без травм.

Чи були у вашому досвіді історії порятунку, які запам’яталися?

Таких історій дуже багато. І кожен порятунок, кожен пацієнт, якого вдалося врятувати, якому вчасно надано допомогу, й він одужав, – це своєрідне диво.

Була ситуація, коли ми мали кількох поранених одночасно. Це сталося в лісі на лінії розмежування. Ліс був замінований, і бійці, які заходили на позицію, зазнали кількох серйозних травм. Це були ампутації.

А оскільки усе відбувалося вночі, то ми не мали можливості відправити туди евакгрупу. Тож пацієнтам доводилося самостійно надавати собі і своїм побратимам допомогу. І все коригувалося по радіостанції, так до самого ранку, поки з’явилася можливість відправити евакгрупи на пошук та евакуацію цих бійців.

На яких напрямках за час повномасштабного вторгнення ви були? Який би назвали найтяжчим для себе?

Упродовж повномасштабного вторгнення, окрім боїв за Київ, мені довелося побувати і на Донецькому, і на Луганському, і на Харківському напрямках. І оскільки ситуація міняється дуже різко і швидко, я б не виокремлювала якийсь із них. Вони всі доволі важкі й час від часу бувають надто важкі.

Яким був ваш шлях від сімейної лікарки до командира медичної роти?

Це був дуже цікавий шлях, тому що від початку я не планувала військової кар’єри. Мені подобалася моя робота, я дуже люблю своїх пацієнтів. Але війна кардинально змінила все. Як колись сказав Вуді Аллен, якщо не помиляюсь, хочеш насмішити Бога – розкажи про свої плани. Так і відбулося. Усі плани якось відсунулися назад, і довелося застосовувати свої навички і професійні вміння в лавах Національної гвардії. Але це дуже цікавий досвід. Я не шкодую, що обрала цей шлях. Це так само відповідальна робота, надзвичайно цікава.

Який ваш типовий день на посаді, якщо, звісно, він буває таким?

Насправді типових днів у нас не буває абсолютно. Тому що медична рота – це окремий підрозділ, дуже специфічний, який, окрім того, що виконує загальновійськові завдання, ще проводить лікувально-діагностичну роботу. Я відповідаю і за свій особовий склад, і за пацієнтів. Причому пацієнти – це перша черга відповідальності.

Що може вас здивувати на четвертому році повномасштабної війни?

Для мене війна почалася не чотири роки тому, а в 2014-му. Але на початку війни на Сході ситуація була така сама.

Тобто ворог руйнував міста, убивав цивільне населення, знищував інфраструктуру. Те, що тепер є в більших масштабах, тоді відбувалося на Сході. Думаю, немає ситуацій, які на цей момент мене можуть здивувати.

Розкажіть про медичне забезпечення на фронті. Чи достатньо ресурсів, які потреби найгостріші?

Медичне забезпечення тепер неймовірно поліпшилося порівняно з тим, що я пам’ятаю багато років тому, коли війна почалася. І постачання медикаментів тепер значно краще, і матеріалів для надання невідкладної допомоги, для комплектування індивідуальних аптечок. Тепер налагоджені виробництво, безперервне постачання в підрозділи. Тобто зараз зауважити, що є якісь дуже суттєві, великі проблеми в постачанні, не можу. Але є такі проблеми, як нестача бронетехніки для евакуації поранених, спеціалізованої бронетехніки, маю на увазі, у підрозділах. Тієї, якою можна доправляти пацієнтів із самого «нуля». Підрозділи потребують специфічних засобів захисту. Це мають бути РЕБи, мобільні РЕБи на автівках, і медичних, і немедичних зокрема. Без них тепер украй важко.

Як відбувається евакуація, що головне в перші хвилини, години?

Первинна евакуація відбувається із самого «нуля». Коли пацієнт зазнав поранення, максимально швидко має бути евакуйований. Швидкість відіграє дуже велику роль.

Це ланка евака, тобто там працюють бойові медики, вони транспортують до точки евакуації, де пацієнта може забрати медична машина з кваліфікованим медперсоналом, що повезе його або до ПХГ (передової хірургічної групи Медичних сил ЗСУ. – Ред.), або до госпіталю.

Кажуть, під час евакуації ви витягли на собі чоловіка десь під два метри зростом…

Витягла – це не зовсім правильно, тому що для транспортування пацієнтів будь-якої ваги і в будь-якому стані є або ноші, або інші засоби. Звичайно, мені не доводилося працювати самотужки, у мене були помічники.

Які найбільші виклики маєте тепер як командир медичної роти?

Командир медичної роти, як і будь-якої іншої, – це дуже відповідальна посада. Тобто на командирі повністю лежить забезпечення і навчання особового складу, забезпечення безперервної лікувально-діагностичної роботи в межах роти і поза нею. Звичайно, щодня ми стикаємося із ситуаціями, які потребують термінового вирішення.

Що можете сказати про розвиток медичної сфери у Збройних силах?

Медицина зробила крок далеко вперед. Через те, що в нас з’явилося багато пацієнтів, треба здобувати досвід роботи з ними, лікування, реабілітації. Причому це не тільки пацієнти з пораненнями. Ми ж розуміємо, що є і соматичні захворювання, які загострюються або з’являються під час бойових дій, психологічний стан пацієнтів, який так само треба коригувати, і все це має відбуватися комплексно.

Тепер у нас медицина – на доволі високому рівні, думаю, найближчим часом ми навіть матимемо змогу передавати свій досвід.

Як із людським ресурсом – чи вистачає рук, чи відкриті до охочих долучитися до вас?

Рук не вистачає завжди, а з урахуванням того, що тепер у нас набір медичних працівників обмежений, це дуже складно. Якщо бойових медиків, наприклад, ми підготувати можемо своїми силами або за допомогою фахівців-інструкторів, то фахових медиків, на жаль, немає можливості. Ми ж розуміємо, що підготовка лікаря – це п’ять-шість років тільки навчання, плюс іще два-три роки інтернатури, а ще зменшилася кількість охочих вступати до лав.

У мене дуже дружній колектив: і спрацьований, і злагоджений. Я думаю, що для кожного, хто вирішить поповнити наші лави, місце знайдеться, і буде надана всебічна допомога, щоб він знайшов себе в цій роботі, у цьому колективі.

Як відбувається підготовка бойових медиків?

У нас є інструктори з тактичної медицини, які готують бойових медиків. Це люди, які уміють вчити, тобто вони не просто володіють певними навичками, а й фахово передають їх іншим людям.

Чого не можна робити під час надання першої допомоги?

По-перше, не можна панікувати в жодному разі, тому що коли людина піддається паніці, то страждає від цього її логічне мислення, можливість спостерігати, робити висновки.

Тож паніка – під категоричною забороною. По-друге, не можна зволікати, бо ми розуміємо: що швидше зреагуємо, почнемо з пацієнтом працювати, то більше в нього шансів. І, звичайно, кожне рішення медика щодо пацієнта – доленосне, немає в нього права на помилку.

Чи застосовували ви для евакуації наземні роботизовані комплекси?

Так сталося, що найперше ми почали працювати з американськими. Але, на щастя, наші виробники максимально наблизилися до рівня якості американських. І є кілька виробників, яких можна похвалити, і немає жодного сумніву в тому, що ці турнікети – якісні. Ми такими турнікетами користуємось і комплектуємо ними індивідуальні аптечки наших військовослужбовців. Наскільки мені відомо, жодного разу проблем із ними не виникло.

Наскільки важлива підготовка медичних рекрутів? Чи доводилося донавчати новобранців?

На превеликий жаль, за час служби мені доводилося таке чути, нечасто, правда. І вважаю, що це абсолютно хибна думка. Ми щодня й щохвилини практично доводимо протилежне, тому що тепер військовослужбовиці воюють нарівні зі своїми колегами-чоловіками. Причому багато військових фахів опанували жінки не гірше, а то й краще, у певних моментах, ніж чоловіки. Звичайно, жінка за своїми фізіологічними характеристиками не має такої фізичної сили, як чоловік, або, можливо, не має витривалості, як у чоловіка, але в нас війна – технологічна. Тобто вона не зорієнтована тільки на людський ресурс, ми воюємо не так фізично, як, можна сказати, мізками.

Коли говорять, що Україні доведеться поступитися якимись територіями, як на це реагуєте?

Ця інформація з’являється досить спорадично, і я би ще з’ясувала спочатку, звідки вона поширюється і з якою метою.

У нас триває війна на виживання, ворог знищує території, міста, інфраструктуру, цивільне населення, причому не гребуючи обстрілами лікарень, дитячих закладів: шкіл, садочків... Це для того щоб відхопити якийсь шматок, знищити українську націю до того ступеня, щоб вона не могла відновитися. Тому дарувати ворогу якісь території чи взагалі говорити про це – не наш шлях.

Що для вас означатиме перемога України?

Перемога – це повернення кордонів України до стану 1991 року, але це ще не все. У нас дуже підступний, амбітний ворог, якого не можна лишати просто так у спокої, тому що він не залишить у спокої і нас. І, думаю, перемога остаточна буде тільки тоді, коли ворог припинить свої прагнення і зусилля захопити нашу територію, Україну, а тому його треба знешкодити аж так, щоб він не мав для цього можливостей. Тобто нам доведеться трошки попрацювати, щоб зруйнувати військову інфраструктуру сусідньої держави-агресорки.

Чому ваш позивний – «Моджахед»?

У мене він ще з 2015 року, його дали колеги з підрозділу. Це було так, як у прадавні козацькі часи, коли побратими придумували позивні новоприбулим, а не вони самі собі вигадували. Так і сталося. До того ж «моджахед» у перекладі на українську – це борець: за справедливість, за правду.