«КОЖЕН ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ВІДЧУВАЄ ЛЮТЬ ДО ВОРОГА»

Максим Казбан очолював Об’єднану штурмову бригаду Національної поліції України «Лють». Серед тем розмови з героєм повномасштабної війни – шлях поліцейських, які взяли до рук зброю, особливості трансформації з правоохоронців у штурмовики, їхні ризики, відповідальність і втрати.

Командир поділився історіями успішних бойових операцій, зокрема коли українські бійці знищили укріплену будівлю разом із ворогом усередині. Він також розповів, як реагує на хейт у бік поліції під час війни, що для нього означає бути командиром та з якими викликами стикається нині.

Інтерв’ю з Максимом Казбаном Укрінформ записав незадовго до його загибелі в ДТП на Донеччині влітку 2025 року...

Вічна пам’ять!

Бригада «Лють» стала символом незламності серед підрозділів МВС. А чим особисто для вас є лють, і яка її ціна на фронті?

Від самого початку ідея назви бригади «Лють» полягала у відчутті, тому відчутті, яке було в серці й у думках кожного поліцейського на той час, коли формувалася бригада. Вона об’єднала людей з цією думкою, ідейних, які бажають воювати, захищати нашу країну, наше населення. І саме «Лють», коли говорили, що це неможливо – створити з поліції окремий підрозділ, який воюватиме й ефективно виконуватиме поставлені завдання, бо він спеціальний, – продемонструвала не словом, а ділом, що поліція може, що поліція воює.

Чим ще підрозділ унікальний, чим, можливо, найбільше пишаєтеся?

За такий короткий термін формування бригади досягнення, які є, – наш бойовий шлях. І оцінки нам ставлять не засоби масової інформації, які популяризують наш підрозділ, а побратими, суміжні підрозділи, з якими ми пліч-о-пліч воюємо. Пишаюся тим, що не знаю жодного командира, який скаже щось погане про нас, так само, як і ми, воюючи пліч-о-пліч одне з одним. Бойовий шлях – це факти, які демонструють ефективність нашого підрозділу.

Мені казали, що у вас є якесь унікальне формування, пов’язане з медичною бригадою.

Так, є. Під час формування бригади «Лють» у системі поліції медицини не було суто законодавчо. У поліції в мирному житті не було потреби мати у своїх штатах медичні підрозділи. З початку виконання перших бойових завдань виникла потреба створити і мати свій медичний підрозділ. І за короткий час такий підрозділ сформувався – це управління медичної, домедичної допомоги, яке доволі якісно розгорнуло ланку медичної евакуації та допомоги. Ми уже маємо в штаті своїх лікарів, бойових медиків, на стабілізаційному пункті проводяться хірургічні операції. А також є передові групи бойових медиків, які в районі виконання бойових дій рятують життя нашим поліцейським. Із появою цього підрозділу наші втрати серед поранених та загиблих зменшилися в десятки разів.

Ваш підрозділ складається з поліцейських, які врешті стали штурмовиками. Скажіть, що змінилося у них, що змінилося у вас за цей час?

Змінилося те, що поліцейські почали воювати. Я думаю, змінилося те, що люди справді побачили, що таке війна, якою ціною дається, скажімо так, стабілізація обстановки – знищення ворога та захист нашої України. На мою думку, в подальшому, коли настане мир (а мир обов’язково настане в нашій країні), ці поліцейські знатимуть ціну миру. І вони ще з більшою ефективністю виконуватимуть свої професійні обов’язки як поліцейські.

Якщо дуже спрощено: поліцейські – це ті, хто охороняє наш порядок, виходячи з того уявлення, яке ми мали до початку повномасштабного вторгнення. А чи уявляли особисто ви, що вам доведеться це робити у такий спосіб – на передовій, на фронті?

Штурм починається ще задовго до безпосередньо практичних і штурмових дій. Ці дії починаються з аналізу, із планування, з підготовки підрозділів. І основне завдання командирів – ухвалити правильне рішення, правильно оцінити обстановку, можливості своїх підрозділів.

Саме на цьому етапі і є основна роль командира – це ухвалення правильного рішення, яке приведе до максимально ефективного виконання завдань із мінімальними втратами, а найважливіша мета – це відсутність втрат серед особового складу, підлеглих. Від того, наскільки якісно проводитимуться підготовка, планування та оцінювання обстановки і можливостей противника, залежить і успіх. Під час безпосередньо штурмових дій, якщо все сплановано, командири всі переживають, і кожен форс-мажор, який виникає, вимагає від них негайного ухвалення рішення для того, щоб ситуацію вирівняти, щоб все пішло за планом. І тут важлива роль командирів – щоби своєчасно, швидко ухвалити рішення для покращення обстановки.

Чим керуєтеся при ухваленні цих надскладних рішень?

Основна мета – не допустити втрат особового складу і завдати максимальних втрат противникові.

Як цього можна досягти в умовах війни, коли ми розуміємо, що втрат уникнути інколи неможливо?

Командна робота й уникнення одноосібних рішень. Це основний принцип. Я ніколи одноосібно рішення не ухвалюю. У мене є заступники, є командири – і рішення повинне бути загальним. Тільки командна робота приводить до більш ефективного результату.

Чи можете поділитися спогадами про якусь найбільш пам’ятну для вас операцію, якою пишаєтеся?

Таких операцій дуже багато. Зокрема, зі свіжих подій. Зараз ми більше року ведемо оборонні дії разом із Силами оборони на Торецькому напрямку. І тут зіштовхнулися з таким противником, який почав ефективно здійснювати диверсії в тилу наших підрозділів.

Виникла ситуація, коли противник закріпився на одному з вузлів логістики й ускладнив основний із логістичних шляхів наших підрозділів до переднього краю, обрізав логістику з евакуації поранених, забезпечення боєприпасами наших підрозділів. Будівля була занадто велика й міцна, щоби її зруйнувати наявним озброєнням. Ухвалили рішення зробити силами резерву наліт на цю будівлю. Враховуючи, аналізуючи, яких втрат при цьому ми могли б зазнати безпосередньо всередині, зачищаючи ворога, ухвалили рішення знищити цю будівлю шляхом підриву. Тому створили групи: одна – вогневого прикриття, друга – мінування, які за дві-три хвилини провели необхідні дії біля будівлі, безпечно залишили зону бойового контакту і підірвали будівлю разом із противником. Тим самим забезпечили подальше виконання завдань підрозділами з наших передових позицій.

Ви бували і на інших гарячих напрямках, зокрема Бахмут, Авдіївка?

Бойовий шлях нашої бригади починається зі Сходу, з Бахмутського напрямку: Часів Яр, Бахмут, Кліщіївка, Курдюмівка, Майорськ, Торецьк. Зараз бригада поліції виконує завдання на Покровському напрямку. А ще підрозділи поліції воювали під Вовчанськом на Харківському напрямку. Виконували завдання й на Сумському напрямку.

Навіть у деяких випадках не проводять евакуацію поранених – і поранені надалі продовжують виконання обов’язків. Тобто солдата у них, скажімо так, не поважають. І за рахунок цього отакі повзучі наступи піхоти мають частковий успіх. Там, де ми не можемо втрачати свій особовий склад, і вважаємо, що позиція непридатна для подальшого ведення бойових дій, він захоплює ці позиції, втрачає ще більше свого особового складу, але плеще в долоні, що зміг захопити цю територію.

Як вважаєте, завдяки чому в них, якщо є ще якась мотивація, вона залишається? Це гроші?

Я думаю, це не мотивація. По-перше – це страх. Зокрема, коли враховувати росіян, набраних із місць позбавлення волі: у них є один-єдиний шанс вижити – це йти вперед, бо якщо повернуться назад, на них чекає фізична розправа. Друга мотивація – це крик «ура, вперед, ми перемагаємо!». Їм кажуть: там наші попереду зробили багато, а ви йдіть до них (хоча там уже нікого немає). Обман і страх – оце основний принцип керування, те, що я бачив у підрозділах, проти яких ми воюємо.

Ще повертаючись до вашого досвіду: чи був якийсь наказ, який найважче було віддати?

Я не скажу, що у мене є рейтинг наказів – важкі, неважкі, – всі накази, де є ризик втрати особового складу, для мене важкі, й ухвалення таких рішень може бути складним. Але ми розуміємо: іноді буває, що треба виконати цей наказ, щоби зменшити втрати сусіда ліворуч чи праворуч, але максимально аналізуємо, щоб цих втрат не було.

Та коли є загроза, справді складно віддати цей наказ, і такі накази ми самі не ухвалюємо, як я вже казав, робимо це командно. Особовому складу, який іде виконувати такі завдання, також повідомляють про можливі ризики.

Як будуєте взаємодію у своєму підрозділі? Тому що ми розуміємо – від командира залежить дуже багато.

Піраміда управління є, модель управління, взаємодія, але основне управління підрозділом – це моє особисте спілкування з командирами, командирів – відповідно з командирами нижчої ланки. Коли є необхідність командирам виходити на позиції, вони виходитимуть на позиції. І вони виходять, щоб не було такого, що командири у нас, мовляв, не воюють. Усі командири, і я в тому числі, виходимо на позиції, коли в цьому є необхідність.

Узагалі, якщо говорити про правоохоронців: чи можете сказати, які виклики постали перед ними через війну?

Головний виклик – у тому, що почалася війна і треба воювати. Але ми також бачимо у засобах масової інформації – є негатив з приводу поліції: «Поліція не воює», «Всі на фронт!» тощо. Прикро, коли це кажуть ті люди, які самі не були на фронті та не бачать ситуації в комплексі. Жодна людина з підрозділів, які разом з нами воювали, думаю, не скаже, що ми не воюємо. Принаймні, я сподіваюся на це. Але люди, які просто з дивана таке кричать... Справді, «диванні люди» не задумуються над тим, що у поліції є ще й свій функціонал, коли кажуть: «Заберіть усю поліцію, краще буде без неї». Ні, не буде.

Я воюю, у мене є сім’я – дружина, син – і я знаю: якщо трапляться якісь правопорушення, їм є до кого звернутися. І було дуже багато випадків, коли ті поліцейські, які виконують бойові завдання, перебуваючи у відпустці або на відновленні, бачили цивільні правопорушення і їх припиняли, діючи професійно як поліцейські. Тому що вони знають, як це робити. Їхній прямий обов’язок – все одно залишатися поліцейськими на мирній території, і так само – виконувати бойові завдання на території, де ведеться війна.

У площині цієї дискусії чула таку думку, що поліцейські можуть брати участь у ротаціях і замінювати тих, хто на фронті. Чи реальна ця теорія?

Ми намагаємося своїх бійців міняти. Є підрозділи, є визначені критерії боєздатності підрозділів. Якщо підрозділ заходить, виконує завдання, і через втрати знижується його боєздатність, він до останнього бійця не боротиметься. Його треба міняти, щоб відновити, укомплектувати особовим складом, щоб люди перепочили. І в нас принцип такий: якщо ми даватимемо людям можливість, скажімо, зібратися, перепочити, і вони розумітимуть, що мають таку можливість, вони після перепочинку більш ефективно виконуватимуть завдання.

До речі, є у вас дані про те, скільки поліцейських наразі воюють на фронті та чи є ще суто поліцейські підрозділи?

Звісно, на нарадах у керівництва ми проговорюємо ці питання, і є розуміння того, де, хто і які завдання виконує. Окрім нашої бригади не менше 10 тис. поліцейських залучені до виконання бойових спеціальних завдань – починаючи від посилення охорони державного кордону. Сумський напрямок, Харківський напрямок, безпосередньо на Бахмутському, Торецькому напрямках, Покровський напрямок...

Також багато поліцейських залучаються ще й до примусової евакуації мирного населення, до стабілізаційних дій, а також несення служби в районах виконання бойових завдань.

Маю запитати про потреби вашої бригади, а також про людей, зокрема про рекрутинг – чи триває він у вас? І загалом, чого потребуєте наразі?

Так, основна зараз проблема у нас на фронті в усіх підрозділів – це все-таки особовий склад, який вмотивований і готовий виконувати бойові завдання для захисту нашої держави. Загальний мобресурс на наш підрозділ поліції не поширюється, хоча й у нас є потреби в укомплектуванні, поновленні особового складу після втрат, тому що є поранені, вони лікуються і відновлюються. У нас немало поранених навіть по кілька разів, люди повертаються далі виконувати бойові завдання. І є необхідність проводити набір особового складу, поновлення. Це робиться за рахунок рекрутингових кампаній, які ми проводимо майже по всій території України, по всіх областях у взаємодії з місцевими управліннями, є поліцейські комісії. Як правило, основне поповнення – це за рахунок підрозділів поліції, шляхом переведення, а додатково – це рекрутинг за рахунок цивільного населення.

У «Лють» ідуть охоче?

Менше, ніж минулого року, але люди йдуть, і щомісяця десятки добровольців приходять, саме добровольців із цивільного населення. Не називатиму точні цифри, але це не один десяток.

Чи маєте якусь настанову для тих, хто може служити, але ще вагається або обирає підрозділ, до якого приєднатися?

Усі бояться, кожен боєць боїться, але треба свій страх контролювати. І питання – не в тому, чого ти боїшся, питання в тому, що ти зробиш.

Дуже сильно звучить. У цій студії ми часто дискутуємо над важливим для нашої країни питанням: що є перемогою для України. Яка ваша думка?

На мою думку, перемога – це не буде якась мить, повинні бути якісь кроки. Для мене перший крок – це припинення вогню, ракетних обстрілів по території країни. Другий крок, яким я його бачу, – це припинення вогню вже безпосередньо на лінії розмежування військ. Далі – усвідомлення всім світом, що справді коїться в нашій країні та що таке Росія. І потім – настання відповідальності Росії за ті злочини, які вона вчинила проти нашої країни.

Ворога треба змусити вивести війська з нашої території і дати можливість нам, як демократичній державі, самим ухвалювати рішення про управління, територіальну цілісність, і щоб ми займалися своєю країною без «допомоги» ззовні.

Дуже вам дякую, в першу чергу – за те, що ви робите, й за це інтерв’ю. І віримо, що обов’язково все це здійсниться.