«МЕНІ ПОТРІБНІ ВІЛЬНА УКРАЇНА В ЇЇ КОРДОНАХ І СУТНІСТЬ УКРАЇНСТВА В КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНІ»

Його шлях у війську розпочався у 24 роки після подій на Майдані. «У розпал Революції Гідності з моєї зарплати хотіли вирахувати 300 грн на портрет Януковича», – згадує Павло Куриленко. Це стало тригером і черговим сигналом: треба ставати на захист України.

Далі були бої за Слов’янськ та відбиття наступу найманців Гіркіна, Донецький аеропорт і численні сутички на східному та південному напрямках. Він пройшов шлях від командира взводу до командира 210 окремого штурмового полку.

Ви добровільно стали на захист країни в 2014 році. Що вас спонукало до цього рішення?

Події на Майдані в 2013 році розвивалися так стрімко і показували прямі й навіть приховані проблеми країни, що суспільство (і я зокрема) почало чітко усвідомлювати, в якому поганому напрямку нас рухають. Не ми йдемо, а саме нас рухають. Тільки-но завдяки революції наш шлях почав вимальовуватися в правильний бік, як почалися «движухи» у Криму, анексія Криму. Для мене це був ще не до кінця зрозумілий, але вже явно незворотний момент, коли «зелені чоловічки» бігають, усі знають, хто це, за чиїм наказом, але довкола всі ламають комедію. Я зрозумів, що потрібні рішучі дії, почав шукати однодумців. Як з’ясувалося, у нашій країні – багато рішучих людей, готових робити кардинальні речі заради блага країни.

12 квітня 2014 року Гіркін зі своєю «братією» узяли Слов’янськ – це був прямий терористичний акт проти нашої країни.

Цей момент для мене став переломним. Я зрозумів, що потрібно брати до рук зброю. Почав шукати підрозділи, які формувалися. Це вже потім дали їм визначення: «добровольчі підрозділи», «добровольчі загони», а тоді це була просто можливість знайти однодумців, стати з ними офіційно до лав Збройних сил і захищати Батьківщину. Я жартував протягом цього етапу життя, називаючи перші кроки в напрямку добровільного долучення до Збройних сил «пішов воювати за 300 гривень».

Чому за 300?

Тому що я до армії працював у податковій інспекції Деснянського району Києва, в аудиті. Зарплата податківця на той час була мізерна. Брали молодих спеціалістів, які бажали робити щось хороше, але система ламала молодь. Ламала не щодо корупції, а в ставленні до працівника. І ось вже йде Майдан, стоять барикади, БТРами намагаються їх прорвати, а всередині державного апарату сюрреалізм не завершується – надходить розпорядження, що кожен податківець має тримати в себе на столі портрет президента Януковича, й у всіх із зарплати треба вирахувати 300 гривень на цей портрет. Я сказав, що таким займатися не буду. Вважаю, що через такі моменти, ті яскраві 300 гривень за портрет Януковича під час Майдану на столі в мене, я й пішов воювати.

Скільки років вам було тоді?

24. Зараз мені 34, і я дивлюся на себе тодішнього й думаю, який був молодий і скільки ще всього не знав.

У вашому досвіді – і захист Донецького аеропорту, вам тоді вже було 26?

Ні, мені 25 років виповнилося, як ми вийшли з Донецького аеропорту, у 24 роки я був там.

І ви тоді вже командували, попри те, що бойового досвіду не мали, були лише після військової кафедри. Як вам вдалося взяти на себе відповідальність і працювати для злагодження підрозділу?

Чи складно командувати людьми? Ні, якщо їх розумієш. Я з багатьма підрозділами спілкуюся відверто, мені здається, що найбільша помилка в підрозділах Збройних сил України – те, що іноді командири відриваються від своїх взводів. Ми з перших днів запровадили в себе, що я такий же боєць, як і всі інші, різниця тільки в тому, що я є менеджером із взаємодії взводу зі старшим начальником, тому до мене надходить вся інформація, і за мною – остаточне рішення. На базі цього і будуються умови керівництва.

Які бої під час великої війни запам’яталися вам найбільше?

Їх так багато… Розкажу про героїчні дії моїх воїнів. Літо 2023 року почалося з контрнаступу. У мене на той час на бойових була зведена рота. У першу ж ніч контрнаступу два взводи поїхали готувати хлопців, доповнювати ті підрозділи. І завдяки всім трьом ротам ми змогли пройти углиб на 9,5 км за чотири дні. У нас тоді був такий героїчний момент: воїн із напарником залітають на позицію противника, а противник злякався – і починає тікати. Цей воїн біжить за ним і намагається застрелити. Пробігають ще одну позицію противника – і тільки на третій позиції він таки зупиняється. Когось, до речі, догнав, застрелив, а зупиняється – і не може зрозуміти, де він. Дивиться по посадці, виходить, каже: підтягуйтеся, позицію взято. Вони йому: вернися, за нами не встигають закріпити. І вийшло, що він сам узяв дві позиції, не очікуючи того, просто доганяючи. Противник біг через свої позиції, на інстинкті паніки витягував інших із собою, і вони всі втекли.

Які були ваші найтяжчі напрямки?

Не було ніколи напрямку, на який би зайшов – і в тебе є місяць спокійно розійтися по позиціях. Ні. Заходиш – відразу відштурмовуйте, займайте, намагайтеся зупинити противника.

Що для вас означають ваші побратими? На що ви готові піти заради своїх людей?

Я готовий піти заради своїх людей на все.

Нещодавно ваш підрозділ розширився до полку. Як ви цю систему вибудовували, щоб полк працював ефективно?

Найтяжче завжди для командира – усвідомити масштаб. Була людина, яка нам допомагала, допомогла мені познайомитися з крутими спеціалістами в цьому напрямі. Найголовніше – це «застосувати» правильно людей. Показати їм, що вони можуть кайфувати від служби, кожного дня прокидатися і хотіти зробити ще щось, що їх ніхто не обмежує у фантазії, якщо це на благо підрозділу й України.

Це ж буквально з початку цього року ви розширилися. Які результати цих змін?

У мене переформатувалася розвідка. Я п’ять років свого життя присвятив службі в підрозділах особливого призначення і про розвідку трохи знаю. У полку є де розгулятися у створенні таких крутих підрозділів, як радіоелектронна, дальня, технічна розвідка. Тепер у мене ці проєкти реалізовані, хлопці навчені. Створення екіпажів дронів підняли на голову вище. Збирати цих людей, виявляти серед них лідера, давати їм можливість розвиватися – і вони тоді будуть приносити результат на фронті.

Ви працювали у ТЦК на початку повномасштабного вторгнення, розкажіть, як це було.

Стоїть воїн, який зазнав чотирьох-п’ятьох поранень, який уже фізично не може виконувати завдання. Він вручає повістку – а ти починаєш «видєливаться»: які норми, чи яке законодавство... То напиши Путіну листа-скаргу: прошу наступного року на нас не наступати, тому що в нас законодавство буде трохи змінюватися, щоб більш демократичним було.

95% людей тупо чекають повістку. Ну як чекають? Чекають, що вона їм не прийде. Але коли приходить, кажуть: ну що ж, треба йти воювати, настав мій час брати зброю до рук. До таких потрібно достукуватися.

Ось ще випадок: хлопець не хоче йти, його затягують у мікроавтобус – і протягом трьох годин це в Телеграм-каналах, новинних стрічках. Тобто ми одну «подійку» помножили на тисячу, розкрутили, додали туди коментарів, спаплюжили людей, не розібравшись у ситуації.

Російська пропаганда використовує наратив, що більшість військових ЗСУ спілкуються російською, і це, звісно, підхоплюють цивільні, які не хочуть вивчити українську мову. Що можете сказати з цього приводу?

Російські ІПСО дуже круто працюють... Вони закинули погані фрази, як-от: «Какая разница, на каком языке я защищаю Украину?». Дуже велика, от прямо капець, яка велика різниця, якою мовою ти захищаєш Україну.

Тому що в отих усіх, хто говорить на «русском языке», мови російської у школі не було. В українській армії ти зобов’язаний спілкуватися українською – це той елемент, який нагадує тобі, що саме намагаються вбити росіяни. Росіяни намагаються вбити в нас українську сутність. Їм потрібна васальна країна, яка русифікована й виконує виключно функціонал, який надає Російська Федерація...

Тобто ви сприяєте цьому?

Я прямо сприяю цьому. Кажу: вчи українську мову. Приклад: начальник стройової в мене був російськомовний, Тарас, десь 43 роки. Я кажу: Тарасе, будемо вчитися. Він собі дав настанову – скрізь говорити українською. З’ясовується, знає не гірше, і йому потрібно було, щоб повністю перейти, пів року. Так само в мене головний сержант. Він усе життя російськомовний, але ми поспілкувалися, і Міша класно переключився на українську, я вдячний йому за це. Коли такі люди так роблять, це підтягує. Потрібно прийняти, що в Україні треба говорити українською мовою, як у Чехії – чеською, у Польщі – польською, у Росії – російською.

Що для вас означає перемога?

У мене є цілісна незалежна країна: 24 області та Автономна Республіка Крим. Я воюю за її цілісність, мені не потрібно ні Курщини, ні Бєлгородщини. Мені потрібна моя вільна, незалежна Україна в її кордонах. Мені потрібна сутність українства в кожному громадянинові. Мені потрібна країна, що розвиває потенціал людей, розуміє, що особовий склад не кількісно вимірюється, а якісно, – це і є наше багатство.

Коли говорять, що наше багатство – люди, це звучить пафосно, але ніхто не пояснює, у чому це полягає. Тому що це – потенціал: ті люди, які можуть сьогодні не TikTok подивитися, а створити енергоефективну програму для цілого міста, що зекономить 70% бюджету кожному громадянину, потім запатентувати її і подати на весь світ. А якщо ще зробити державним, від цього твоя країна отримуватиме додаткові надходження коштів, а ти знову вкладатимеш у своїх дітей, і вони будуть неодмінно розумніші, ніж ми. Оце наш скарб – люди, які дозволяють собі створювати.