«Я БАЧУ ОЧІ ВОРОГІВ У ЇХНЮ ОСТАННЮ МИТЬ»

Їхніх імен, облич і точного місця дислокації не знає ніхто. Утім, Росія була готова віддати мільйони за їхні голови. «Привиди Бахмута» – взвод снайперів Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Тринадцять місяців вони боронили Україну на Бахмутському напрямку. Нині перебувають на Покровському.

З командиром одного з найефективніших взводів – «Привидом» – говорили про те, як змінилася робота снайпера з появою дронів, як це – бачити останній погляд ворога перед його загибеллю, а також про секрети ефективності, забезпечення, потреби та побратимство.

Чим унікальні «Привиди Бахмута»? Хто ці люди у вашій групі?

Найперше, ці всі люди для мене – родина, ми разом з початку повномасштабного вторгнення, сформовані були в березні 2022-го за наказом командування Сухопутних військ як окрема тактична група Окремої президентської бригади. Підготовка підрозділу велася протягом одинадцяти місяців. Ми поглиблено готували хлопців, і добирав я їх за особистими якостями. Тобто для мене були важливі персональні якості кожного військовослужбовця, насамперед його патріотизм. Тому що людина, яка впевнена у своїх патріотичних поглядах, у принципі, до останнього йде та бореться за свої погляди.

І от сформована була група, на той момент вона ще не називалася «Привидами» чи «Привидами Бахмута». Це був просто окремий взвод снайперів президентської бригади ім. Богдана Хмельницького.

Якою зараз є робота снайперів, зокрема з огляду на застосування дронів?

Різниця суттєва між роботою снайпера у 2022 році й роботою снайпера у 2025-му. Дрони з’явилися масово десь до середини 2023-го. Доти снайперська робота була більше під інтенсивним вогнем артилерії, мінометів, але було легше діставати ворога – на позицію виходити, з позиції. З появою дронів основною проблемою є виїзд на позицію і відхід із неї, тобто фактично ти проходиш через пекло ще до моменту, коли починаєш працювати. Це додатковий виклик для снайперів і для всієї піхоти, тому що усі логістичні шляхи, які у нас є, ворог намагається тримати під контролем, і всі заїзди на певні ділянки фронту – теж, тобто ми приїжджаємо під вогнем дронів FPV.

У чому суть роботи снайпера? По-перше, снайпер – це людина, яка виконує спеціальні завдання, його основною ціллю є, скажімо так, цінні фігури противника. На початку повномасштабної війни це були більше мінометні розрахунки, тепер – кулеметні, снайпери противника та поодинокі офіцерські цілі. До цього додалося ще знищення FPV-розрахунків. Чому я так кажу? Тому що в нас апаратура дає змогу працювати на дальність до 3 км, десь на таку дистанцію, якщо все добре, у нас орієнтирами є їхні антени, і ми намагаємося відпрацювати FPV. Ну от специфіка: вийшов, добу, дві, три відпрацював – і так само дістаєшся додому.

Коли три доби в засідці, чи взагалі є час на відпочинок, сон?

Ні, будьмо відверті, під час виконання завдань у нас немає такого, щоб людина лягла, відпочила. Коли снайпер перебуває на позиції, він цілодобово веде спостереження за певною ділянкою. Завдяки тому, що уже давно ніхто парами не працює, а складом груп (у мене середня кількість – до шести-семи людей у групі), є можливість, припустимо, відпочивати снайперу під час виконання. Відпочивати – це значить спати. Якщо ти 24 години дивитимешся в оптичний прилад, то в тебе очі на лоба вилізуть, тому люди міняються.

Які тактичні підходи у своїй роботі вважаєте найбільш ефективними і наскільки часто в умовах постійних змін їх удосконалюєте?

Війна – це своєрідна штука, постійно доводиться щось нове придумувати. Задля безпеки про прийоми тактичні не розповідатиму, але вони змінюються, модернізуються, як-от апаратура, елементи самої роботи. Упродовж тижня майже все змінюється, тому що все модернізується, ворог модернізується, змінює тактики, ми змінюємо тактики. З усього того, що повторюється, – це тільки постріл, який робить снайпер.

Яка специфіка роботи снайпера? Якими рисами, навичками має володіти воїн, щоб бути у цьому ефективним?

Почну з того, що снайперами не народжуються, ними стають і набувають снайперського досвіду. Передовсім – це витримка. Якщо в людини немає витримки, то з неї снайпера однозначно не буде. Не можна забувати про фізичний стан, тому що людина надвисоку вагу на собі носить. От, наприклад, гвинтівка «Алігатор» важить 35 кг. Далі – моральна, стресова витримка. У дитини, коли вона народжується, немає такої стресостійкості, вона потім у житті набувається, це виховується. А решта, напевно, – щоб не «тупа» була людина, тому що багато є такого, що треба вивчати, потрібно знати, чому слід навчатися. Загалом це має бути людина фізично підготовлена, морально стійка і, як я казав уже, патріотично налаштована. Вона має знати, за що і чому вона тут. Тобто потрібно, щоб вона розуміла певні ризики і, найголовніше, – щоби не керувала нею сила помсти. Отож, у снайпера має бути холодний і чіткий розум, він елементи помсти не повинен тримати в голові, тому що це заважатиме виконувати завдання та не даватиме можливості чітко і тверезо мислити.

Як усі ці якості ви розвиваєте у своїх воїнів? Які методи підготовки застосовуєте?

У нашому колективі – колективна відповідальність, тобто у нас кожен боєць відповідає за дії свого побратима, безпосередньо це завчасно дає можливість мислити у правильному руслі: кожен відповідає один за одного. Якщо бувають, як у кожній організації, зриви у хлопців (тому що ми вже три роки воюємо без перерви), їх своєчасно треба виявити. І завдяки тому, що ми живемо постійно разом, хлопці спілкуються, тобто кожен знає один одного, вивчив усі мінуси і плюси колег своїх. Якщо є якісь передумови, ми просто завчасно починаємо реагувати на них. У нас від кожного бійця залежить життя побратимів.

Яке озброєння використовує ваша снайперська група? Що взагалі із забезпеченням?

Із цим проблем не було. Що стосується озброєння, то у нас, відверто, усе – на найвищому рівні, на озброєнні у нас є гвинтівки різних калібрів. Для виконання тих завдань, які отримуємо, нам цього достатньо. Гвинтівки – це одне, а є засоби, які встановлені на цих гвинтівках. Чому ми маємо перевагу тепер на полі бою, можна сказати, навіть з урахуванням FPV? Тому що ті засоби, які стоять на нашому озброєнні – тепловізійні, – дають нам змогу ідентифікувати противника набагато швидше, ніж він нас, бо дистанція ідентифікації – приблизно до чотирьох кілометрів. Починаємо працювати з 3–3,5 км вже по ворогу. Тобто розумієте, що на таких дистанціях, у принципі, ідентифікувати місце пострілу або місце перебування наших бійців дуже складно. Тому це ще один плюс, і, скажу відверто, важко з тим озброєнням, яке у нас є, суперничати.

Про бронетехніку мовчу, навіть не варто нею користуватися, тому що її ідентифікують набагато раніше до того, як вона з’являється в зоні бойових дій, і найперше знищують. Тобто ми нею не користуємося на завданнях. А от що стосується автомобілів, тобто пікапів, – це складно, ми їх ремонтуємо, купуємо за власні кошти, буває, волонтери допомагають. Фактично, знаєте, це такий же витратний матеріал, як «Мавіки», FPV-дрони. У середньому за два тижні під час роботи ми втратили близько шести машин. Це великі показники, враховуючи, що техніка тепер дуже важко купується, знаходиться, добувається, навіть волонтерами. Врешті, коли снайпер виходить на позицію, він уже поза конкуренцією.

А як з волонтерською підтримкою?

Є люди, які нам допомагають. Але скажу відверто: дуже важко тепер із цим. Чому важко? Тому що, мабуть, уже відсотків 80 населення нашої країни налаштовані на те, що буде мир, і якщо мир, то війну буде закінчено, тож навіщо допомагати? Я вам скажу так: у Києві, у різних містах, не враховуючи обстріли ракетами, мир є тому, що на передовій військовослужбовці досі боронять країну і втрачають життя, техніку, втрачають найцінніше – час, який вони могли б провести з родинами. Раніше люди допомагали більше. Є у мене волонтер один, він кілька разів нам допомагав з автомобілями. Але якщо колись на машину можна було назбирати за тиждень, то тепер це може зайняти до пів року.

Пів року збирається на один автомобіль, а за два тижні втрачаються шість. Інше питання: усі кажуть, що є Збройні сили, які можуть вас забезпечити. Будьмо відвертими, такою кількістю навіть військові частини не в змозі забезпечити підрозділи, тому що, на жаль, витрати дуже великі.

Ворог цілеспрямовано полює на воїнів вашої групи. До яких заходів безпеки вдаєтеся?

По-перше, ми намагаємося приховувати обличчя. Маска не дає змогу генерувати фотографію в інтернеті. По-друге, де ми живемо, переміщуємося, як і куди ми заїжджаємо, – не знає ніхто. Це табу, й інформація з групи у нас навіть не виходить.

Ми отримуємо завдання, час для перебування на цьому завданні, а коли та як виїжджаємо, знаємо тільки ми. І останнє – ми не комунікуємо з навколишнім світом. Тобто не спілкуємося з іншими організмами-підрозділами, тільки на рівні співпраці й суміжних дій. Ніхто не знає, де в нас пункт постійної дислокації.

Як почуваєтеся в такій ізоляції уже тривалий час?

До всього звикаєш. Ізоляція? Якщо хтось із нас десь і з’являється в цивільному житті, то не як військовий, і це також один із важливих факторів. У відпустку хлопці у мене ходять безпроблемно. Заходи безпеки мають бути, тому що за однією людиною можна вирахувати решту.

На яких напрямках за час повномасштабного вторгнення ви побували?

Весь Бахмутський напрямок ми повні 13 місяців простояли в різних частинах. Не було жодного місця, де б ми не працювали. Тепер група виконує завдання на Покровському напрямку, і, аналогічно, немає жодного місця, де б нас не було. Тому конкретизувати й деталізувати я задля безпеки не буду.

Чи плануєте розширення групи? Як можна до вас долучитися?

Усе елементарно просто. Охочі мають звернутися до Окремої президентської бригади. Тепер, як мені відомо, уже можна це робити без ТЦК. Вони там пройдуть базовий курс підготовки. Після базової підготовки є ще поглиблена в центрі підготовки снайперів. Згодом із задоволенням розглянемо кандидатів до нашого підрозділу.

Під час одного з інтерв’ю ви сказали: «Доки в нас є страх, ми поводимося як люди, ми більш розумні. Тільки-но хтось втрачає страх – це початок кінця». Чи не втратили ви страх за час великої війни через те, що довелося побачити?

Скажу відверто, боятися – нормально, кожен з нас боїться, усвідомлює ризики, які під час виходу на позиції можуть його спіткати. Але ви ж розумієте, що людина, яка нічого не боїться, – не контролює себе і тих важливих сценаріїв, які можуть з нею трапитися. Якщо боїшся, то, насамперед, передивляєшся все, що може з тобою статися, відразу мінусуєш усі ці проблемні питання, знаходиш шляхи вирішення. І вже коли починаєш роботу, автоматично враховуєш усі варіанти.

Якщо страху немає, то це – психічно втрачена людина. Нормальна людина має боятися. І страхи різні бувають. От я боюся, як і всі військовослужбовці, можливих неприємних ситуацій на полі бою. А ще боюся павуків. Це дивно чути від снайпера. Боюся змій. Страх – це, можливо, такий запобіжник в організмі, який у певний час робить «клац!» і каже: зупинися й подумай над тим, що може бути. Відповідно – ти перестраховуєшся. Через те, що я змій і павуків боявся, у моїй аптечці з’явився антидот. Тому тепер, коли їх бачу, не боюся.

Певно, чи не кожен ваш постріл – це смерть. Чи не вважаєте себе месником?

Ні, я не вважаю себе месником. Я не мщуся ні за кого, ні за що. По-перше, я, як і мої пацани, давав присягу на вірність українському народові й територіальній цілісності України. Тобто ми – військовослужбовці, виконуємо ту роботу, яку маємо робити, бо давали присягу. Я спиняю рух противника на територію і вглиб нашої держави. І це не помста, це – насамперед робота. Якщо людина починає мститися за щось, то ви знаєте, що в помсти немає країв. Тобто ти входиш настільки в раж, що потім себе втрачаєш і паралельно втрачаєш своє життя. Тому ми виконуємо свою роботу. І, повірте, не кожен постріл снайпера є влучним. Інколи постріли потрібно повторити до 50 разів, щоб дістатися певної цілі.

Чи був ворог, чий погляд запам’ятався?

Поглядів багато, особливо в Бахмуті. Там були дистанції 400–300 м, в оптичний прилад дуже чітко видно обличчя.

Бог дає, що я їх не пам’ятаю. Вони ночами мені не сняться. Можливо тому, що ти виконуєш роботу свою. Можливо тому, що це все розумієш як свій обов’язок. Але кожен постріл, кожну явно знищену ціль пам’ятаю.

Чи доречно у снайпера питати про кількість ліквідованих цілей?

Скільки людей, стільки думок. Кожен снайпер знає кількість цілей, які він знищив. Не кожен про це хоче розказувати.

Про що думаєте у ті довгі години, коли в засідці?

Це, мабуть, більше приколи. Підіймаємо один одному настрій, розповідаючи якісь кумедні історії із життя, у нас їх достатньо. Під час виконання згадуєш на «нулі» кумедні ситуації з виходів бойових, де були на межі життя та смерті, і смієшся із цього. Так підтримуємо морально-психологічний стан під час виконання бойових завдань.

Хто для вас герой?

Насамперед, для мене герой – наш товариш Вадим Петришин, який загинув. Треба багато сили духу для того, щоб зберегти життя побратимів ціною власного життя. Взірцем є командувач наш. Я знаю багатьох офіцерів, які достойні, і ними захоплююся за їхні вчинки. Пишаюся хлопцями, з якими воюю, тому що, знаєте, я життя прожив і таких людей, як вони, дуже мало бачив: щирих, чесних, сміливих і порядних. Це багато вартує. Ще нашим Президентом пишаюся. Відверто скажу, я за нього не голосував, утримувався від таких речей. І не за його дії як Президента, я взагалі пишаюся ним за позицію, яку він тепер відстоює на фоні всього світу проти Росії. Знаєте, перед тим як людину засуджувати, треба пройти хоча б якийсь відтинок шляху в його капцях. І, повірте, йому не дуже легко.

Про що мрієте після перемоги і що б хотіли зробити найперше після завершення війни?

Мабуть, зникнути, от просто десь пропасти й нікого не бачити, ні з ким не спілкуватися.