«Я ПРОСИВ ПОБРАТИМІВ ДАТИ ГРАНАТУ І ЗАЛИШИТИ МЕНЕ»

Він двічі втрачав дім, але не віру в перемогу. Володимир Вдовенко – один із тих, хто пройшов пекельні бої за Маріуполь. На початку повномасштабного вторгнення був помічником командира катера першого рангу, однак перейшов до піхоти, коли цього потребувала боротьба за Україну. Назавжди приземлив ворожий штурмовик Су-25.

Щоб не допустити ворога до Маріуполя, де перебували дружина й діти, був готовий піти з життя з гранатою в руці. Побратими не дали цього зробити. Під час танкового обстрілу опинився на межі життя і смерті. Потім – «Азовсталь». Три місяці провів без світла і ліків у підземеллі, яке стало символом незламності. Згодом – полон. Росіяни відправили його туди, звідки все починалося: у рідне місто, яке було вже в окупації. Нині Володимир Вдовенко продовжує військову службу.

В інтерв’ю він розповів про пережите на «Азовсталі», російську пропаганду, полон і повернення в Україну та про своє бачення перемоги.

Ви подолали надзвичайно складний шлях. Двічі втратили домівку: у 2014 році і в 2022-му, пройшли бої за Маріуполь, «Азовсталь» і полон. Як оцінюєте цей досвід та як він вас змінив?

Цей досвід нікому не хочу радити. У Маріуполі було найбільш складно: важко дивитися, як твоя сім’я потерпає від російських обстрілів, і сусіди, тобто мирні жителі, страждають. Під час перебування на «Азовсталі» в мене відбувся катарсис. Я переосмислив усі свої цінності.

Який він, морський фронт? Які там найбільші загрози?

Море можна розцінювати як лінію зіткнення в повному обсязі, тобто війна йде все одно за узбережжя. Успіхи на морі тимчасові. Можна домінувати на морі, а в інший час втратити це домінування, і воно розтане, як сніг у руках.

Тобто, в морі немає де сховатися, не можна піти в окоп. Якщо ти у відкритому морі, завжди можеш бути вражений ворожою ракетою, тим паче ракетні системи тепер пішли вперед. І це – постійні загрози для кораблів і особового складу.

Чому ви вирішили пов’язати своє життя саме із цією справою, як це було?

У 2014 році, після втрати домівки, я виїхав до Маріуполя, де навчався, і вирішив не бути осторонь тих подій, що відбувалися у нашій країні, і підписати контракт із Державною прикордонною службою. Мені запропонували кілька посад на вибір. Я вважав, що морський кордон найбільш уразливий, оскільки тоді була втрата Криму, багато техніки захопили російські загарбники.

Думав, що зможу якось допомогти там своєю присутністю, навичками. Тому пішов до лав морської охорони. Мене направили на катер, я був у плавскладі, багато чого там дізнався і зміг себе проявити.

До 2022 року ви патрулювали Азовське море. В одному з інтерв’ю ви сказали: «Зброю завжди тримаю напоготові». І це ще до повномасштабного вторгнення. Чи відчувалося тоді, що загроза великої війни наростає?

У Маріуполі завжди були російські провокації, бо так званий флот «ДНР» – поряд. І наше завдання полягало в тому, щоб нівелювати можливість висадки збройних формувань, переправлення в Маріуполь зброї для вчинення терактів. Ми із цим завданням упоралися добре. Були, звісно, постійні російські провокації. Ми їх неодноразово бачили і з кораблями, і з суднами морської охорони, і з цивільними суднами. Вони постійно приходили до нашого берега, і ми мали відігнати їх, не застосовуючи зброю.

З перших днів нас відправили протистояти загарбникам просто як піхоту, оскільки виходи в море катерів, кораблів уже були недоцільні. Наше завдання було не допустити ворога в порт. На західних околицях Маріуполя ми з побратимами тримали оборону. Ворог якраз скористався тим, що західна частина міста ніяк не була посилена, тобто там не було якихось окопів, укріплених районів, оскільки під час АТО/ООС усі укріплення робили у східній частині міста. Перші бої пройшли якраз через нашу ділянку. Спочатку обстріли були, танк обстрілював наші позиції, але ми мали тільки стрілецьке озброєння, у нас не було протитанкових засобів або ракетних систем. Другого березня мій підлеглий Максим Мацевік зазнав важкого поранення ноги, руки, тулуба під час танкового обстрілу. Це було дуже складно, і це перший тригер, який завжди болітиме.

На якій посаді ви тоді були?

Помічником командира катера першого рангу. Мій катер перебував на ремонті, і я розумів, що щось треба робити, допомагати, і зголосився поїхати саме на позиції в місто як піхота.

У місті тоді перебувала ваша родина. Як вона це пережила?

Моя родина перебувала не в тій частині міста, де був я. Зміг за час боїв один раз поїхати до них. Сказав дружині, що їм треба виїхати з міста, оскільки бої триватимуть і будуть ще важчі. Порадив виїжджати на підконтрольну Україні територію, а можливо за кордон.

Доки вони не виїхали нікуди, я був на позиціях, у боях, бачив, як потерпає цивільне населення від обстрілів, і думав, що, можливо, моя сім’я так само це переживає. Було дуже складно. Після 24 березня дружина змогла написати мені повідомлення (на дев’ятиповерхівках ще був зв’язок, можливо від сусідніх сіл), що вони виїхали з Маріуполя. І тоді в мене вже камінь з душі спав, і я, скажімо так, весь віддався тому, що коїться навкруги.

Ви збили російський штурмовик Су-25. Як це сталося, що відчували в той момент?

Я його підбив, але, на жаль, він не вибухнув, не впав, а полетів у напрямку Краснодарського краю. Емоція, коли я зміг захопити ціль і випустити ракету, – радість. Але після вибуху я побачив, що літак далі рухався, і трошки було образливо за це.

Але він більше не злетів?

Хлопці ввечері мені показали відео, де він приземлився, сподіваюся, що це той літак, дуже схоже на те. І з правого боку в нього були сильно пошкоджені фюзеляж, крила, хвіст. Сказали, що він уже не літатиме ніколи.

Під час боїв за Маріуполь вас поранили. Як це сталося?

У південно-західній частині міста був такий житловий район – Черемушки. І під час боїв почався танковий обстріл. З передньої кімнати, де я перебував (на третьому поверсі), вийшов у тилову, подалі від обстрілу. Але снаряд влучив прямо в кімнату, де я щойно що був, і вибуховою хвилею мене виштовхнуло з вікна третього поверху. Я впав на бетон, дістав багато переломів: таза, у поперековій ділянці хребта, були осколкові поранення ноги. Побратими мене врятували.

Мені здалося, що пройшло кілька секунд, але побратими сказали, що це було 5–10 хвилин, як вони підбігли до мене і змогли затягти в безпечне місце.

Що ви подумали в ту мить, коли життя було на межі?

Я не зрозумів, що сталося, тільки побачив небо, землю... І тут одразу підбігли побратими. Уже після поранення прийшли біль та усвідомлення, що сталося. Більше думати про життя я почав уже на «Азовсталі». Що буде далі, як буде далі? Коли ти не тільки сам поранений, а ще й бачиш навкруги інших поранених, спілкуєшся з ними, як і де це сталося, приходить переосмислення всього, що є.

Що відбувалося на «Азовсталі», як ви це відчували?

Бачив там своїх побратимів пораненими, понівеченими, загиблими, це дуже складно. Саме там, у шпиталі підземному, ти розумієш, що таке війна. Це кров, сльози, поламані життя, чиясь смерть...

Чи були моменти людяності, побратимства, які вразили найбільше?

Звісно. Після поранення мене доставили в безпечну зону на сусідню позицію. Там я хлопцям сказав: дайте мені гранати і можете відходити, я прикрию вас. Але вони відповіли: «Ти що, дурний?», і забрали в мене всю зброю. Два нацгвардійці взяли мене під руки й винесли в евакуаційну зону, звідки мене доправили до першого медично-евакуаційного пункту, де змогли стабілізувати. Там знеболювальне дали і корсет на пояс для таза, щоб кістки зібрати докупи. Потім дуже довго я чекав доставки на «Азовсталь». Це сталося тільки під час переходу із центральної частини міста на комбінат, цією великою колоною. Дуже пощастило, що мій побратим зміг мене витягти із застряглого автомобіля й перекинути в пікап, який просто проїжджав повз. На пікапі я дістався до «Азовсталі». І після цього вже мене перемістили у підземний шпиталь, де я побачив найжахливіше, мабуть, що могло бути на війні.

Наприклад, тобі приносять їжу за розкладом, а в цей час лікарі, які проводили операції цілодобово, відтинають комусь ногу, щоб урятувати життя. А ти голодний сидиш із цією їжею і не знаєш, що робити: їсти чи почекати. Також під час боїв у самому місті – те, що траплялося із цивільним населенням, воєнні злочини Російської Федерації. Обстрілювали з артилерії житлові будинки, де навіть не було військових. Ми стояли на околиці міста, а стріляли нам за спину в цивільні будинки дев’ятиповерхові, які потім горіли разом із людьми. Це дуже жахливо.

Як ви сприйняли наказ вийти з «Азовсталі» та здатися у полон?

Я вплинути на це рішення ніяк не міг. Поступово командування оборони міста нас до цього готувало, періодично доводило інформацію, що коїться навкруги, де ворог, скільки у нас запасів залишилося. Ми самі бачили: наш пайок із двох повноцінних прийомів їжі зменшився до одного – одноразового стаканчика каші з маленьким шматочком сала, це на добу. Ми бачили, що немає питної води, що вода вже така жовта. Дійшло до того, що воду брали просто із системи опалення. Ми бачили, що немає у нас можливості вести далі бойові дії. Думаю, і командування оборони це розуміло, доповіло нагору – і звідти вже прийшов наказ.

Як для вас розгорталися події далі?

Першого дня другим чи третім мене винесли з «Азовсталі» на ношах. Після цього доправили до мого рідного міста Новоазовська в Донецькій області, яке було окуповане ще з 2014 року. Я побував на малій батьківщині.

Одну добу (навіть не добу, а ніч) ми провели там, і після цього нас доправили в Донецьк у шпиталь. Це була цивільна лікарня, з якої всіх цивільних вивели або десь їх перерозподілили, і зробили з неї військовий шпиталь. Там ми були разом із російськими військовими, «ДНРівськими». Біля нас виставили охорону, щоб до палати ніхто не увірвався і не вчинив самосуд. Було тяжко у ворожому середовищі, оскільки на нас постійно намагалися морально тиснути. Вмикали нам гімн Росії, розказували, що «ви не потрібні», що «ми там уже Харків узяли, Херсон, тепер Одесу візьмемо» і так далі. Така пропаганда була. Лікарі не давали нам померти, водночас казали: робимо це не тому, що вам симпатизуємо, а тому що повинні. І багато хлопців залишилися живі через це. Але нас там не лікували. Багато хлопців, які повернулися з полону під час мого обміну, потребували хірургічної допомоги. І вже на території, підконтрольній Україні, їм робили операції.

Ви сказали, що був моральний тиск із боку ворога, пропаганда. Як вважаєте, завдяки чому вам вдалося витримати це все?

Я вже вибудував у голові, що зі мною робитимуть. І приблизно так відбувалося. На мене тиснули, хотіли, щоб я розказав про своїх побратимів те, за що вони могли зачепитися. Хотіли повісити на нас, що це ми обстрілювали цивільне населення, що всі жертви поміж цивільних – це ми в тому винні. Їхні всі звинувачення сходили нанівець. Згодом прийшли російські журналісти і хлопцеві, який був зі мною у шпиталі в одній палаті, з «Азова», пропонували дозвіл поговорити з матір’ю в обмін на інтерв’ю для російського каналу. Він дав їм інтерв’ю, і я на власні очі побачив, як працює пропаганда.

Тобто він говорив речі абсолютно правдиві, але після їхнього опрацювання, як вирізали десь щось, місцями поміняли, вийшло, що хлопець винен у всьому, що відбувалося в Маріуполі. Наприклад, коли його поранили, вони домовилися із побратимами, що не будуть один для одного тягарем, і якщо треба буде, то доб’ють просто тяжко хворого. Так не сталося, йому зберегли життя. Так от – там усе вирізали, сказали, що хлопці з «банди Азова» – «карателі», такі й розтакі, що вони «вбивають навіть побратимів». І от ще: коли цей хлопець потрапив на «Азовсталь», йому робили операцію на руці, і він попросив лікарів тільки про одне: збережіть руку. Росіяни усе це порізали – і вийшло так, що коли він потрапив у полон, то нібито попросив лікарів «ДНР» тільки про одне, і потім додали цей шматочок: «Збережіть, будь ласка, руку». І ось він у полоні з рукою – «добрі лікарі з ДНР» йому врятували її. Насправді було не так.

Але хоч дали мамі зателефонувати?

Так, але я думав, що йому припишуть строк якийсь за такий репортаж. Вони змогли налаштувати цивільне населення донецьке проти України максимально, різними методами. Ми бачимо, що під вікно цього шпиталю приїжджають три «Гради», два стріляють у напрямку Мар’їнки, у західному, а один – у східному напрямку, тобто там, де Донецьк. А по новинах їхніх розказують, що Україна обстріляла Донецьк, убила дитину малу.

Пам’ятаєте день, коли дізналися, що потрапили на обмін?

Нас кілька разів «вивозили на обмін». Перший раз це було помпезно: посадили в красиві автомобілі, знімало телебачення, там якісь блогери бігали, знімали. Потім ми від’їжджали і поверталися в лікарню. Тобто картинка знята, усе добре.

Кіно.

Кіно, так. А коли вже був справжній обмін, о четвертій ранку зайшла лікарка і сказала: одягайтеся. І все, навіть персонал не був готовий до цього. Тобто викликали додаткових людей, які приїхали о пів на п’яту, о п’ятій ранку, і допомагали нас вантажити вже в прості автомобілі, без якогось там спецобладнання. І ми поїхали. Уже в процесі я бачив, куди їдемо, і розумів, що в напрямку Запорізької області. Або ми їхали в Крим, або на обмін. Ну, в результаті вийшов обмін.

Якими були перші хвилини, години після повернення на українську землю? Чи пам’ятаєте свій перший дзвінок, зустріч із рідними?

Повернення на рідну землю – це свято. Я почув українську мову. Хлопцям, хто курив, дали по сигареті, вони викурили, усі були задоволені. Нарешті вдома. Моя сім’я на той час перебувала за кордоном. І зв’язатися я зміг із ними за шість-сім годин після обміну. Уже ввечері я зателефонував по вайберу, побачив дружину, дружина – мене, плакали від щастя, навіть не було слів. Просто дивились одне на одного і плакали.

Яким було ваше відновлення після полону?

Я мало перебував у полоні, усього півтора місяця, і морально, психологічно не дуже постраждав через це. Фізично – звісно, після поранення я проходив лікування у шпиталі Держприкордонслужби, реабілітаційні заїзди, родинні кемпи, організовані і благодійними організаціями, і Міністерством внутрішніх справ. Моя реабілітація тривала майже рік, і все одно я ще не повністю відновився і вже навряд чи відновлюсь після поранення. Але це – та частина, яка дуже потрібна хлопцям, котрі тепер виходять із полону. Їм навіть фізична реабілітація потрібна менше, ніж психологічна, оскільки четвертий рік уже в полоні. Це дуже складно.

Чи належні, на вашу думку, у нас створені умови для адаптації військових, після полону зокрема? Що ще треба зробити?

У Державній прикордонній службі, й у морській охороні зокрема, створили напрям соціального супроводу сімей загиблих, поранених, полонених і постійно організовують там виїзди, кемпи для психологічної реабілітації, де можна сходити в гори з побратимами, просто відволіктися від усього, і це дуже важливо. Думаю, час – найкращий лікар. Тобто треба давати хлопцям час відпочити, відійти від військових справ. Відповідно до закону, який ухвалили, хлопці після полону можуть піти у відпустку на три місяці – це час, що дає змогу відновитися, побути із сім’єю і вирішити, чи продовжувати службу, чи йти в цивільне життя. Багато хлопців лишаються на службі.

Чим ви займаєтеся на службі зараз?

Здебільшого, це планування, оскільки не можу виконувати бойові завдання через фізичний стан. Тому моє командування знайшло мені, так би мовити, застосування, дало можливість продовжувати службу. Я у штабі працюю більше з картами, документами.

Що б ви сказали воїнам, які опинилися у полоні або в іншій важкій ситуації?

Доля не усміхається рабам, я б так сказав. Тобто треба бути, відчувати себе господарем на своїй землі та не думати про милість ворога. Ворог сюди прийшов не для того, щоб показувати милість нам. Треба продовжувати боротьбу.

Чи є у вас мрії після перемоги?

Думаю, перемоги в нас буде три. Першу ми вже здобули: зберегли свою державу, державність. Друга – у процесі, ми зберігаємо нашу націю, тобто українців як народ. А третя перемога буде, коли Росія розвалиться. Це – без сумніву. І тоді вже ми заберемо все своє. І після цього я поїду на свою малу батьківщину як господар. Потім – в Ялту, у Крим.