Олександр Ширшин із позивним «Геній» у липні 2024 року став командиром батальйону 47 окремої механізованої бригади «Маґура», яка тримала оборону на найгарячіших ділянках фронту. Зокрема, під його керівництвом підрозділ брав участь у запеклих боях на Покровському напрямку, виконував бойові завдання в Курській області РФ.
16 травня 2025 року Ширшин повідомив про подання рапорту про звільнення з посади. За особисту мужність і героїзм Олександр нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У розмові з ним, яка відбулася в березні 2025 року, військовий розповів про деталі Курської операції, проблеми мобілізації, а також сказав, що потрібно усвідомити і прийняти цивільним.
Ви не були кадровим військовим і маєте цивільну спеціальність, утім уже пройшли шлях від солдата до командира. На вашу думку, які ключові події сформували вас таким військовим, яким ви є тепер?
Невеличка поправка: я пройшов не від солдата, а вже офіцера після військової кафедри. Починаючи, мабуть, від обов’язків солдата, я вчився, перебуваючи у 80 окремій десантно-штурмовій бригаді. Мені пощастило потрапити туди якраз в той момент, коли було дуже багато вмотивованих людей. Частина з них мала хороший військовий досвід, готові були вкладатися, навчати. І потім досить багато різних подій відбулося на цьому шляху і в 47-й бригаді. Тобто брав участь в різних боях, у різних ситуаціях, і це якраз те, що формує.
На яких напрямках ви були за час повномасштабного вторгнення?
Майже на всіх: на Херсонському, Запорізькому, Донецькому, на Харківщині й частково в Луганській області – це в районі Сватове – Кремінна.
Як ви справляєтеся з покладеною відповідальністю? Чим керуєтеся, ухвалюючи рішення?
Є кілька речей, якими необхідно керуватися. Тобто насамперед я готовий відповідати за накази, які віддаю, за рішення, які ухвалюю, за дії, які ми робимо. Другий момент: ми переважно ведемо оборонні бої – це оцінювання, чи вартий той ризик, який перед нами постає, тих цілей, яких маємо досягти. І виходить так, що я повинен керуватися принципом збереження особового складу. Дуже важлива межа. Війна неможлива без втрат. Тут потрібно розуміти, наскільки ризик загрози життю і здоров’ю особового складу менший за цілі й завдання, які ти виконуєш.
У мене були моменти, тепер їх набагато менше, коли, наприклад, відбувався виїзд «Бредлі» на вогневу позицію. Я на якийсь час сідав у машину, виїжджав разом з бійцями, щоб відчувати це на собі, відчувати, що розуміє боєць у момент, коли я йому це наказую, і наскільки реально або нереально це виконати. Тобто більшу частину намагаюся робити саме так.
Я дуже часто ставлю собі запитання, чи я готовий, наприклад, зробити те, що кажу зробити своєму особовому складу.
Чи був якийсь особливий момент, коли було складно віддати наказ?
Так, звісно. Найскладніше для мене в цій війні – це втрата особового складу. Це люди, які мають свої сім’ї, рідних, близьких. І втрата будь-кого з них для мене дуже болісна. Є завдання, які з дуже підвищеним ризиком, і ти розумієш, що втрат не уникнути. До того ж, не просто там якогось легкого 300-го чи середнього 300-го, якого тобі вдасться евакуювати, і він буде живий-здоровий, і нічого страшного в тому немає. А ти розумієш, що хтось не повернеться, когось не зможуть забрати з поля бою... Такі накази даються важко.
Чи є у вас особливі підходи, правила у вашому підрозділі?
Я прийшов із цивільного життя, відповідно частину тих процесів і дій, які використовував там, застосовую тепер у своїй діяльності. Для мене дуже важливо, щоб люди вміли думати, щоб вони могли брати на себе відповідальність. Оце, мабуть, два основних фактори, на які звертаю увагу. Я стараюся, щоб до всіх було однакове ставлення. Звичайно, бувають моменти, коли комусь даєш певну поблажку тощо.
Наведу вам приклад дуже простий: були бійці, які виходили зі мною на позиції під час штурмів, які зі мною були на завданнях, зі мною бігали в окопах. І в якийсь момент, не знаю причини, вони відмовилися виконувати завдання. Я на них оформив документ. Скажу більше – вони на мене за це не ображаються. Вони після цього повернулися і почали виконувати роботу.
Що на сьогодні мають усвідомити українці, чого ще не усвідомили за час війни?
Що ця війна – загроза для нашого існування як країни. І якщо вони думають, що ворог буде до них нормально ставитися в разі захоплення якоїсь території, то ні.
Якщо вони не будуть вкладатися в нашу перемогу, ми ризикуємо програти й залишитися під окупацією тих, хто хоче нас знищити. Усе дуже просто.
Які б зміни ви хотіли побачити, і як цивільні мають долучатися до них?
Я б дуже хотів, щоб ми почали з питання мобілізації. Що на сьогодні зроблено, щоб оці всі процеси – набір людей і підготовка їх – відбувалися належно, щоб ми не відчували дефіциту, щоб ми не відчували проблему в особовому складі? Влада не готова ухвалювати складні рішення. Люди починають вірити в безліч фейків, які є в інтернеті чи інших джерелах. Починають «воювати» з ТЦК, із поліцією, хоча я не виправдовую їхні неправомірні дії. Але в них є робота щодо набору особового складу. І «воювати» з усіма підряд, показуючи своє небажання йти захищати свою країну, – це насправді дуже прикро.
Другий момент – це розуміння, усвідомлення своїх обов’язків. Чомусь дуже багато людей кажуть: що мені ця держава дала? Я дуже перепрошую, чомусь досі те все влаштовувало: навчання, отримання тут водійського посвідчення. Держава створила тобі умови, в яких ти міг жити і функціонувати. Будь готовий відстоювати інтереси держави, коли прийшла війна, і захищати свою країну, своє населення. Інакше навряд чи ми чогось досягнемо – доброго, маю на увазі.
Оскільки ми заговорили про мобілізацію, хочу поставити вам запитання про зниження мобілізаційного віку до 18 років. Що думаєте з цього приводу, чи справді це поліпшить ситуацію?
Я не можу дати об’єктивну оцінку. Припускаю, що це може на певний час поліпшити ситуацію. Ми можемо отримати молодих людей, сильних, енергійних, що піддаються навчанню, з яких можна зробити військових, і вони будуть захищати свою країну. Тут питання в тому, як ми дивимося на своє майбутнє. У нас і так є певна демографічна проблема, демографічна криза. Втрата людей такого віку може цю проблему ще більше поглибити. У мене запитання: а де мужики 30–35 років в армії? Покажіть мені. Чомусь ми перебігаємо від однієї крайності до другої: або 18–20 років, або 56–58. Де середня ланка? Чому вона задіюється дуже мало?
Що з військовою підготовкою загалом? Чого не вистачає: терміну чи якості?
Буду говорити від себе, як би я це бачив як командир батальйону. Перше – ми маємо давати людям ту «вижимку» з досвіду наших бойових дій, що їм забезпечить максимально тривале життя на полі бою. Тобто ми повинні взяти найголовніше, що в цьому є, і саме це впроваджувати. Не статути вчити, не документи заповнювати. Ми маємо робити акценти. Дуже важливі вогнева підготовка, медицина та ін. Тобто є певний перелік питань, і за той термін, який нам дають, маємо за ними підготувати людей.
Розшифровка
Ми опустили своїх ворогів, зробивши те, що, мабуть, давно не робив ніхто, показавши, що можемо і не боїмося.
Ще один момент – це питання злагодження. Я можу отримати і десятьох людей із кількох різних навчальних центрів і далі маю з ними щось робити. Тобто мені їх треба злагодити. Я витрачаю ще час на притирку, якщо він у мене є, на це злагодження. Якби в навчальних центрах готували вже хоча б відділення і давали мені готове відділення зі старшим групи, сержантом, де один одного знають, розуміють, це могло би поліпшити результати. Чомусь цього не робиться.
У вас діє рекрутингова компанія?
Так, працює.
Яка із цим ситуація? Чи долучаються добровольці?
Ситуація – як у більшості, мабуть, бригад. Я не можу сказати, що вона найкраща. Люди стараються, шукають, але через нестачу особового складу результат не такий, який ми хотіли б мати. Люди долучаються, небагато, і, що найцікавіше, переважно всі хочуть або в БпЛА, або в тил – це два напрямки, які всі бажають зайняти. Чому? Тому що бояться зіткнутися з тим ризиком, з яким стикаються піхота або екіпажі, або ті, хто виконує завдання на передньому краї.
Яка ситуація з комплектуванням, озброєнням, і, можливо, є вільні вакансії?
Так, вакансії є завжди, у нас їх безліч: екіпажі «Бредлі» і піхота, мінометники, тобто люди, які можуть працювати в будь-якій зі сфер у межах нашої діяльності. Стосовно комплектації, на цей момент вона не гірша, якщо порівняти з тим, що ми мали на Покровському напрямку, але сподіваємося, що буде ліпше, я дуже б цього хотів.
Ви згадували про Покровський напрямок. Розкажіть про ситуацію, яка була на той момент, коли ви там перебували?
У нас починалося все відносно непогано, ми довго утримували Степове – це хороший результат, я вам скажу. Якби ви бачили, що там було, враховуючи, скільки штурмів ми мали за день, скільки заїжджало техніки, скільки особового складу, скільки ми «перемололи» їх у тих посадках і в тому селі!
Скільки штурмів могло бути за день?
У нас вони були просто нон-стоп: шість, сім, вісім хвиль постійно, машинами заїжджали, якщо не помиляюся, три чи чотири рази, причому такими хорошими колонами за один день – це доволі багато. І, враховуючи кількість, яка там була, враховуючи клаптик землі, те, що все вже було «викошено», то результат у нас – дуже хороший.
Як ви вважаєте, чому росіяни стільки сил кидають на цей напрямок: щоб відзвітувати перед своїм електоратом, що вони виконали якийсь «план СВО», вийшли на кордони Донецької області, чи мають інші стратегічні цілі?
Я думаю, що класично будь-яка війна має свої як воєнні цілі, так і політичні. Гадаю, що вони прагнуть і того, і того, тобто Краматорськ – одне з найбільших міст, яке залишилося в Донецькій області, плюс розв’язка, плюс це недалеко від наступної області – Дніпропетровської.
Також вони часто заявляють про якусь свою «перемогу», свої успіхи – це підвищує їхню мотивацію, бойовий дух, це те, що вони можуть згодовувати своєму споживачеві. Плюс те, що вони намагаються показати всьому світові, що на щось спроможні, і вони рішучі, будуть добиватися того, що перед собою поставили.
Щодо доцільності Курської операції. Якщо раніше були дискусії, то, можливо, тепер уже є відповіді, у вас принаймні?
Стосовно Курської операції, чи вона потрібна була, – думаю, що так. Чи ми правильно зробили, що пішли туди? Гадаю, що так, враховуючи наявну в мене інформацію. Плюс до того, думаю, що якби Курська операція була завершена, ми мали б набагато кращі умови тепер для будь-чого, ми б унеможливили будь-який наступ на Сумську область з того боку, враховуючи ділянку, де працювали. Ми і так показуємо всьому світу, що можемо воювати на території Росії і не боятися якогось ядерного удару, ще чогось, коли Захід боїться зайву зброю постачати, переживаючи за якусь там ескалацію. І так ми «опустили» своїх ворогів, зробивши те, чого, мабуть, давно не робив ніхто, і показавши, що не боїмося й можемо.
Загалом ми бачимо, що ситуація на фронті ускладнилася. На вашу думку, це через те, що уповільнилася допомога від наших партнерів, чи бракує людей, чи щось інше призвело до цього?
Тут безліч факторів. Потрібно розуміти, що воюємо проти країни, яка має доволі потужний ресурс: людський, технічний, енергетичний тощо, тобто вони можуть забезпечувати бойові дії. Другий момент – треба розуміти, що наші партнери, на жаль, бояться ухвалювати будь-які рішення, домагатися справедливості, весь цей час не давали нам дозволу бити вглиб ворога, тим самим допомагаючи їм вести війну на нашій території, знищувати нас.
Чи бачите якісь позитивні зміни в армії?
Не без того, є речі, які можна відзначити. Можу сказати, що багато гідних людей пішли вище, почали очолювати бойові підрозділи чи інші, вони реформують оточення навколо себе. Це є позитивним. Не зовсім тими темпами, якими хотілося б, але теж багато що на це впливає. Також ми можемо подивитися на питання нашого розвитку, технологічного наприклад, застосування нами дронів, БпЛА дальньої дії. Тобто є речі, певні проєкти, які ми реалізовуємо, вони приносять результат, і без перебування нас у стані війни навряд чи ми до цього дійшли б. От всім відомий проєкт надводних дронів, якими ми потопили просто половину флоту ворога, – колись цього у нас не було, навряд чи раніше хтось застосовував, принаймні настільки ефективно, як це робимо ми.
Думаю, це те, що увійшло в історію. Можемо подивитися на розвиток БпЛА, наприклад «Баба Яга» та інші. Тобто це теж прийшло, коли ми зіткнулися з певним викликом, як рішення на загрозу для нас. Гадаю, насправді таких речей може бути більше, просто не завжди вдається в тих умовах, в яких ми перебуваємо, це побачити.
Ви б хотіли зняти військову форму після перемоги? Чи змінили б ви цю діяльність на цивільну?
Щиро думаю, що так.
З книги «Командири Перемоги»
Березень 2025 року
