«Українська армія майбутнього – це військо, яке кожен наш стратегічний партнер хоче бачити своїм союзником»

Призначення Геннадія Шаповалова командувачем Сухопутних військ ЗСУ відбулося в момент, коли війна стрімко почала змінювати характер: роль великих механізованих з’єднань зменшується, а тактика малих мобільних груп і технологій – дронів, РЕБ та автономних платформ – стає визначальною.

У першому інтерв’ю для Укрінформу на новій посаді Геннадій Шаповалов пояснює, якою він бачить адаптацію Сухопутних військ, що для нього означають помилки на фронті, чому «мотивація важливіша за техніку» та якою має бути армія, здатна перемагати.

Ви часто зазначаєте, що війна сьогодні – це постійна адаптація. То яка адаптація була найскладнішою за останній рік?

Найскладніше – це безперервна адаптація до змін у тактиці противника і наших військ. З 2014 року багато чого змінилося. Раніше підрозділи діяли у складі взводів, рот, батальйонів, бригад як цілісні формування. Сьогодні домінує тактика малих груп: «двійок» і «трійок», які використовують легку мототехніку. Невелика кількість осіб діє на високих швидкостях, що значно підвищує маневреність. Використання бронетехніки стало набагато складнішим через масове застосування дронів, від яких важко захистити броню і нам, і ворогу.

Є напрямки, де нам вдалося змінити ситуацію саме завдяки впровадженню нових підходів і технологій. Йдеться про широке застосування різних видів безпілотних систем. Окремо відзначу дрони на оптоволокні, з якими дуже важко боротися. Сучасні засоби РЕБ та РЕР, що за останній час суттєво розвинулися, також відіграють важливу роль. Завдяки комплексному використанню нашими військами цих засобів противник втрачав темп, був змушений змінювати свої плани й завдання вже в ході операцій.

Які рішення на сьогодні реально мотивують особовий склад, на вашу думку?

Коли командир упевнений, бере на себе відповідальність і чітко формулює завдання та вживає заходів для забезпечення всім необхідним, це додає підлеглим стійкості та віри в успіх. В ідеалі боєць має розуміти, що держава й командування роблять усе можливе, щоб дати йому потрібні засоби для виконання завдань. Але тут багато залежить від обставин. Тож я впевнений, що мотивований військовослужбовець з менш дієвими засобами інколи здатен зробити більше, ніж немотивований із найсучаснішою технікою.

Чому суспільство так неоднозначно реагує на вбивства та напади на військовослужбовців ТЦК?

Коли військових, які виконують свою роботу з обліку й комплектування, демонізують, принижують, на них нападають фізично, – це злочин. Це напад на військовослужбовця: не має значення, де він служить – у штурмовій бригаді, в артилерії чи у ТЦК. Кожен на своєму місці виконує свої важливі завдання. Особливо, якщо зважати на той факт, що здебільшого в ТЦК та СП служать військові, які мають поранення і не можуть продовжувати службу в бойових підрозділах.

Потрібно також визнати: були і є випадки, коли певні військовослужбовці ТЦК поводилися грубо, перевищували повноваження чи порушували закон. Щодо кожного такого епізоду мають працювати правоохоронні органи й мають бути вироки. Проблеми ТЦК не розв’язуються самосудом – вони розв’язуються в правовому полі.

Яка категорія людей найкраще адаптується і входить у війська?

Якої підготовки сьогодні критично бракує тим, хто приходить до війська?

Треба мати базові навички: як поводитися зі зброєю, як вести бій, як здійснюються штурмові дії та маневри. Усе це має виконуватися в умовах постійної присутності безпілотних роботизованих платформ – розвідувальних та ударних. Також потрібно вміти діяти в умовах активного застосування РЕБ та РЕР, коли засоби звʼязку або навігації можуть бути пригнічені чи повністю виведені з ладу, та враховувати, що постійно перебуваєш під загрозою застосування керованих авіабомб.

Крім того, часто доводиться працювати в умовах відриву від основних сил: передові позиції зазвичай розташовані значно далі, ніж точки медичного, логістичного та іншого забезпечення саме через загрозу дронів. І треба бути готовим працювати та організовувати роботу в таких тяжких умовах. Тому сьогодні важливі всі навички без винятків.

Тож чи є в планах змінити стандарти підготовки військових?

Так, і ми цим займаємося постійно. Наше завдання – не просто «щось змінювати», а системно адаптуватися. Ми щоденно збираємо й аналізуємо бойовий досвід: які ситуації виникають на полі бою, як реагують підрозділи, що спрацювало, а що ні. На основі цього формуються рекомендації, які ми оперативно впроваджуємо в програми підготовки.

Ми постійно вдосконалюємо програми базової підготовки, фахової підготовки, курси для офіцерів.

Чи може сьогодні армія дозволити собі помилки, і де там межа між помилкою та недбалістю?

Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Сьогодні помилки є частиною бою і частиною реалій. Це стосується і підрозділів нижчої ланки, і оперативного, і стратегічного рівня. Є безліч викликів, яких раніше просто не існувало, і ніхто не мав готових відповідей, як із цим працювати. Лише методом проб, тестування й аналізу ми вдосконалюємось. Тому помилка – це частина шляху до розвитку.

Водночас недбалість означає порушення правил чи наказів, уже напрацьованих і часто «написаних кров’ю». Коли всі знають, що неправильні дії гарантовано призведуть до втрат або інших тяжких наслідків. Особливо, якщо це призводить до втрати наших українських територій чи, не дай боже, до загибелі людей.

Помилку ми аналізуємо й робимо висновки. Недбалість – це дії військовослужбовця, за які обов’язково має бути відповідальність. Це принципова різниця.

Які три спроможності Сухопутних військ ви хочете підсилити насамперед?

Перше – це якісне комплектування особовим складом: щоб не було «механічного» заповнення вакантних посад. Керівництво ухвалило рішення про впровадження контрактів із чіткими термінами, вигідними умовами та гідною оплатою, тож вважаю, це сприятиме нашому посиленню. Ми робимо все, щоб у людей був вибір, можливість свідомо обрати напрямок служби, рід військ, спеціальність, – це також елемент мотивації.

Друге – системна і якісна підготовка з урахуванням усіх реалій, які диктує поле бою. Це підготовка і солдатської ланки, і сержантської, і керівного складу – на тактичному, оперативному та стратегічному рівнях. І третє – це розвиток усіх сучасних технологій: безпілотної складової, РЕБ, інженерії, автоматизованих систем управління. Це три основні стовпи, які ми сьогодні розвиваємо.

Якою для вас є армія майбутнього України?

Це армія, яка максимально використовує технології і здатна протидіяти чисельно більшому противнику. Військо, де кожен підрозділ має дрони, РЕБ – одним словом, належне забезпечення. Армія, яка має професійний сержантський корпус, що є фундаментом стійкості. Це армія, де командир ухвалює рішення, маючи максимум інформації в реальному часі, а система управління дає змогу швидко реагувати на зміну обстановки. Це армія, яку кожен наш стратегічний партнер хоче бачити своїм союзником. І армія, думаючи про яку, будь-який потенційний ворог, перш ніж нападати, ще раз добре зважить свої наміри.

Яких рішень сьогодні найбільше бракує на рівні держави для розвитку Сухопутних військ?

Сучасні технології, інженерні проєкти, підготовка, логістика, гідне грошове забезпечення та багато інших факторів – усе це не може бути історією «одного бюджету». Потрібні стратегічні програми, розраховані на багато років уперед. Людина, яка пов’язує своє життя з обороною країни, має розуміти: які в неї перспективи, як буде розвиватися кар’єра, яке забезпечення вона матиме зараз і після завершення служби.

Чи є в Сухопутних військах бачення того, як убезпечити людей на полігонах? Чому після стількох інцидентів суспільство не побачило покарання винних за жертв у навчальних центрах?

Винуватець таких ударів – Росія, і це важливо чітко зафіксувати. Ворог свідомо б’є по місцях, де проходить підготовка наших військових.

Коли ворог завдає удару по полігону чи навчальному центру, одразу починає працювати комплексна комісія. Перевіряють всі обставини та причини. Якщо встановлюють посадовців, бездіяльність яких призвела до тяжких наслідків, особливо до загибелі особового складу, ми передаємо матеріали службових розслідувань до правоохоронних органів та максимально сприяємо їхній роботі.

Водночас питання дисципліни стосується не лише командирів, а й кожного військовослужбовця. Порушення вимог щодо розосередження, скупчення людей «у зручному місці», ігнорування сигналів тривоги, використання телефонів та фіксація позицій – усе це збільшує ризики. Ми не перекладаємо провину на бійців, але маємо прямо говорити: дотримання правил безпеки рятує життя так само, як броня й укриття.

Ми мінімізуємо ризики там, де це залежить від нас: змінюємо порядок підготовки, коли це можливо, частину занять проводимо в укриттях і заглиблених спорудах, посилюємо інженерний захист, розосереджуємо навчальні підрозділи, постійно переглядаємо стандарти з урахуванням тактики ворога й реального бойового досвіду.

Що, на вашу думку, українське суспільство має більше знати й розуміти про військових, особливо тепер?

Я хочу, щоб наші люди чітко зрозуміли: Збройні сили – це зріз нашого суспільства. Військовий – вчорашній цивільний, який жив звичайним життям, мав роботу, родину, свої плани, а потім доєднався до лав Сил оборони, тому що на нас напав ворог.

Поки військовий тримає лінію оборони, країна має можливість жити нормальним життям у ненормальних умовах війни: працювати, сперечатися, критикувати, ходити в кафе, на концерти, у кіно. Це важливо розуміти: усі наші щоденні звички існують доти, доки воїн стоїть на передовій.

Тепер ми спостерігаємо певний поділ між тими, хто «у пікселі», і тими, хто «у цивільному». Частину цієї напруги створює втома від війни, але значну частину навмисно підживлює ворог через фейки, маніпуляції, інформаційні кампанії. Їм вигідно, коли українці сваряться між собою, замість того щоб разом протистояти агресору.

Є можливість свідомо прийти до рекрутингових центрів, обрати підрозділ, спеціальність, формат служби. Не всі на це наважуються, проте ми працюємо над тим, щоб вони робили цей вибір сміливіше. Але як військовий я можу сказати одне: нам потрібні люди, які реально змінюють ситуацію на полі бою і не хочуть, щоб війна прийшла у їхнє місто чи дім.