«Я МОЖУ ПРИПИНИТИ СТРІЛЯТИ В РОСІЯН, АЛЕ МИРУ З НИМИ НЕ ПРИЙМУ НІКОЛИ»

Богдан Кушнір із позивним «Гриз» розпочав свій шлях воїна у 2014 році, 20-річним добровольцем долучившись до «Азову». Вже за два місяці після того, як уперше взяв до рук автомат, його призначили командиром взводу. Пройшов бої за Іловайськ, брав участь у Широкинській операції. Без вагань відповів і на виклик 24 лютого 2022 року.

Нині лейтенант Кушнір – заступник командира штурмового полку «Сафарі» Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції «Лють». За час повномасштабного вторгнення брав участь у боях на Київщині, Херсонському напрямку, в Бахмуті, Торецьку.

У 2014 році ви приєдналися до батальйону «Азов». Що вас мотивувало зробити цей крок?

Зрозуміло, я керувався тим, що потрібно захищати країну, оскільки були порушені наша територіальна цілісність і суверенітет. Але я ще підходжу до цього питання з філософського боку. Наприклад, в античному суспільстві були касти воїнів, простих робітників, політиків, науковців... І я вважаю, що це не даремно було. Є певна частина чоловіків, які за своєю природою обов’язково братимуть участь у всіх критичних подіях, реагуватимуть на соціальні потрясіння – революції, війни... Я зараховую себе саме до таких. Ти просто не можеш стояти осторонь, думати, що вчишся на стаціонарі і тебе можуть вигнати з університету. Усе відходить на другий план. Іде війна, і ти просто шукаєш можливість туди потрапити.

Як ви ставитеся до того, що частина чоловіків не хоче ставати на захист країни?

Це, звісно, дратує. Але загалом я розумію, що так влаштовані всі суспільства. Дивлюся опитування в різних країнах Європи – там на запитання, чи захищали б вони свою країну, якісь мізерні відсотки чоловіків твердо відповідають: так, я б обов’язково одразу пішов на фронт. І захмарні відсотки тих, хто каже: ні, мені воно не потрібно, я громадянин світу, я поїду десь зі своєю сім’єю.

Але у нас ситуація специфічна, українська армія не воює десь в іншій частині світу, наприклад, за економічні інтереси. Ми ведемо екзистенційну війну з одвічним ворогом за саме існування нашої держави. І коли чоловік каже: ні, я не піду, це не моя війна, – це, звичайно, лють усередині викликає.

Але загалом тверезо намагаєшся дивитися, бо якщо такі емоції роками в собі накопичувати, можна просто згоріти.

Коли ви взяли на себе командування?

Я потрапив на фронт простим піхотинцем, як і тисячі й десятки тисяч добровольців. Але через місяці два мене призначили командиром взводу. Там не ділили нас на «людей з вулиці» і тих, хто колись воював чи був кадровим військовим. Дивилися, які ти приймаєш рішення, чи готовий брати на себе відповідальність, як дієш у критичних умовах.

Взводи тоді були великі, повнокровні. У моєму було плюс-мінус 40 людей, і це немало. Цей перший досвід був дуже тяжким, бо мені було 20 років, я був студентом другого курсу, просто приїхав на війну.

З ким тоді вам довелося бути поруч?

Наприклад, служив в одній роті із нині легендарним командиром бригади «Азов» Денисом «Редісом» Прокопенком. Усі комбати Третьої штурмової, Богдан Кротевич з «Азова» – всі були звичайними піхотинцями. Ми сварилися, конфліктували, але разом воювали і поступово приходили до якогось професіоналізму. Зараз цих людей знають як найавторитетніших військових. Але це вихідці саме з таких жорстких добровольчих колективів.

Чи було тоді відчуття, що Україна може втратити суверенітет?

Мені не здавалося, що війна ведеться за існування держави. Було відчуття, що у ворога є мета «віджати» певну територію – Луганську й Донецьку області. Багато було трагічних сторінок за той період. Але, попри це, українська армія володіла ініціативою. Хоча я добре пам’ятаю, яке це було депресивне явище. Люди воювали в кедах, у шортах, з гранатами в кишенях, захист якийсь незрозумілий...

Неодноразово ми приїжджали на позицію, а там у людей каски оці совкові – «стальной шльом».

Та все одно українська армія наступала. І яка ж тоді була паніка у сепарів! Верещали: «Рятуйте, нам кінець!». По Донецьку влітку 2014-го українська армія питання би закрила, навіть у тому стані. Але оскільки в Іловайську, наприклад, або в Новоазовську в перші дні осені 2014-го в бій вводили регулярні частини російської армії, протистояти їм було тяжко.

Ви згадали Іловайську операцію. Розкажіть трохи більше про це.

Хто там був, той пам’ятає, що планувалося все дуже швидко. Це зараз все якісно проплановується: що як буде, хто куди заходить, хто як штурмує, які позиції утримує. Тоді ж усе планування в таких підрозділах, як наш, зводилося, по суті, до «хлопці, сьогодні збираємося, колоною виїжджаємо, десь під Іловайськом стаємо, а там – по ситуації». І ви розумієте, що й зараз трапляються проблеми з радіозв’язком, а тоді це взагалі був кошмар…

Далі у вашому досвіді була Широкинська операція, одна з перших наступальних. Розкажіть про цей період.

Одна з цілей, які ми переслідували, – це відволікти увагу ворога від Дебальцевого, щоб він послабив той напрямок, перекинув звідти якісь резерви. А заодно – відтиснути його від Маріуполя, бо він усе щільніше підходив до міста.

Перші кілометри «сірої зони» ми пролетіли досить швидко. Там були незначні ворожі сили, їх одразу знищили. А от уже коли підійшли до Широкиного, почалися бої серйозного рівня – з БМП, танками. Широкине тоді було у всіх заголовках. Тому операція й отримала таку назву. Дуже потужні бої продовжувалися, наскільки я пам’ятаю, до осені 2015-го. Потім нам удалося витиснути ворога, і ми вже повністю Широкине забрали.

24 лютого 2022 року – яким цей день був для вас?

У мене був наперед складений план. Я не думав, що все станеться так масштабно, скажу чесно. Не думав, що будуть наступати прямо на Київ. Але вирішив: 25 лютого в мене день народження, і ми зазвичай із дружиною їздимо в Карпати кататися на сноубордах. Якщо буде війна, почнеться жорстка паніка, метушня, будуть всі виїжджати. Тож я зараз зберу речі необхідні, документи, гроші, поїдемо відпочивати. Якщо все окей, просто повернемося назад. Якщо не окей, то дружина лишається там.

І так воно й сталося. Тобто 23 лютого катаємося, відпочиваємо, а 24-го – дзвінок: алло, почалося. І ми спускаємося в хол готелю, всі виходять заспані, комусь дзвонять, ніхто не розуміє, що коїться. А ми вже готові, я кладу речі у багажник і везу дружину до родичів. А сам уже по дорозі зідзвонився з друзями, ми збилися у зграю і полетіли на Київ.

Чому вирішили долучитися до патрульної поліції?

Я туди випадково потрапив. Тому що, як і в АТО, ти спочатку починаєш воювати, а потім уже думаєш, як би його легалізуватися. Бо воювати незаконною бандою – це неправильно. Потрібно було зробити це швидко, щоб не відволікатися на бюрократичні нюанси. І друг запропонував нашій групі: от є патрульна поліція, там є підрозділ, в який вас візьмуть. Зрозуміло, що це ніяк не пов’язано з поліцейськими функціями. Просто зможете офіційно брати участь у бойових діях. І там були великі плюси – наприклад, ми могли самі обирати напрямок.

Давайте почнемо з оборони Київщини. Які тоді стояли перед вами завдання?

Ми в основному діяли у напрямку Чернігова. Росіяни там час від часу невеликими колонами техніки виїжджали на трасу і пробували прорватися. У нас там стояли протитанкові засоби, ми палили росіян, робили вилазки на тих, хто повистрибував із техніки, і їх добивали.

Я досі, коли в напрямку Чернігова їду, бачу місце, де ми копали собі бліндажик із хлопцями, де була наша позиція.

На вашу думку, що тоді стало переломним моментом?

Я думаю, ворог усвідомив, що неможливо взяти таку потужну агломерацію, як Київ, і міста навколо нього. В сучасному світі вже так не працює, не можна просто залетіти в стилі Другої світової і забрати столицю. Вороги зрозуміли, що, по-перше, не можуть контролювати величезні тилові території, які вони пройшли колонами по головних дорогах, по-друге, що не можна взяти столицю.

Далі ви потрапили на Херсонський напрямок?

Так. Коли ворог покинув Київську, Чернігівську, Сумську області, ми посиділи, подумали і вирішили, що потрібно нам з’їздити, напевно, на південь. Так у травні-червні 2022 року потрапили на Херсонський напрямок.

Там були позиційні бої – ми стояли в обороні, відбивали ворожі накати, намагалися самі мінімальні вилазки робити. Потім перемістилися на Бахмутський напрямок.

Бахмут ворог почав атакувати у 2022 році, але найзапекліші бої були в 2023-му. Розкажіть про цей період.

Ми взагалі збиралися з хлопцями на Запорізький напрямок, але перед самим виїздом командир попросив виконати кілька завдань у Краматорську. А вже звідти – як не з’їздити подивитися, що ж там у Бахмуті! Поїхали подивитися – і залишилися на довгих три місяці.

Влітку в самому місті ще, по суті, не було боїв, ми тримали селища під ним. Тоді вже входили у протистояння з підрозділами «Вагнера», які тільки набирали силу, не були ще такими медійними. І ми з ними воювали за ті селища, а потім вже і в самому Бахмуті.

Якою особисто для вас була ця битва?

Узимку 2023 року я регулярно там не перебував, але заїжджали кілька разів у короткострокові відрядження. Там дуже тяжка була битва: щільний артилерійський вогонь, росіяни почали масово використовувати дрони, скиди. Плюс мороз – зима була дуже холодна. Це була просто нереальна «м’ясорубка», одна з найважчих битв цієї війни, живим потрапити на свої позиції – вже було успіхом.

Коли ви долучилися до штурмового полку «Сафарі» та в чому його особливість?

У березні 2023-го побачив, що створюється бригада «Лють», яка об’єднує в собі кілька полків. А я якраз був у структурі МВС, тож подумав: чому б не спробувати.

Як виявилося, у мене вже і знайомі були в «Сафарі», я з ними зв’язався, і мені сказали: так, набираємо людей, взагалі без проблем – і я буквально за тиждень туди оформився.

Я – на своїй землі, я роблю що хочу. Якесь російське бидло не буде розповідати мені, куди мені вступати, куди не вступати. Ми будемо гризти їм горлянки, поки вони не скажуть: нехай буде Україна, нехай будуть українці, хай роблять що хочуть, у нас своїх проблем вистачає. Тоді ми припинимо вогонь, відгородимося якоюсь нереальною ешелонованою обороною, зробимо непрохідні позиції – і просто на кілька століть уперед ізолюємося від цих потвор. Це наш сусід, ми не можемо з цим нічого зробити.

Тому така наша доля – бути сильними не один рік, не два, а завжди. У Росії – купа ресурсів, людей і можливостей нас убивати, тому нам потрібно бути в десять, у двадцять разів сильнішими, аніж усі інші народи на Землі. І я впевнений, що ми з цим можемо впоратися.