«Я ПОВЗ, ЯК ХРОБАК, АБИ ВИЖИТИ І ДІСТАТИСЯ ДО ПОЗИЦІЙ»

Дмитра Фінашина (позивний «Фін») справедливо вважають символом мужності й незламності українців.

В інтерв’ю Укрінформу він розповів про свою службу, обставини поранення і порятунку, коли він, важко поранений, дві доби повз у «сірій» зоні до позицій українських військових. Певний час «Фіна» вважали загиблим, але боєць вижив.

Попри нелегкі випробування, зокрема ампутацію, пройшов відновлення і зміг повернутися до війська, де зайнявся аналітикою безпілотної авіації. Нині працює радником міністра внутрішніх справ з питань ветеранської політики.

Як ви стали військовим? Ви пройшли АТО?

На війну потрапив, коли вже був статус ООС. Із 2015 року я – на контракті в Нацгвардії. Підписав його через переконання, що я потрібен у війську, мені важко було триматися осторонь цього всього. У мене були друзі, які воювали, тож мені було некомфортно перед ними, перед собою. І в 21 рік я потрапив до військової частини з охорони громадського порядку. Почав опановувати військове ремесло, дивитися, що мені більше подобається, а в 2018 році потрапив до батальйону Кульчицького. Мені з ними дуже сподобалося – вмотивовані, класні хлопці, заряджені, перевівся до них.

Перед початком повномасштабного вторгнення ви їхали на ротацію? Чи очікували тоді, що саме так розгортатимуться події?

Ми розуміли, що стоїмо на межі грандіозного «кіпішу», але наскільки це буде масштабно, собі, мабуть, не хотіли уявляти. Їдучи на ротацію 23 лютого 2022 року, ми бачили, що дуже багато артилерії заїжджає туди на позиції. Всі готувалися, схоже, зустрічати війська РФ саме на Сході.

Розкажіть, які виконували завдання в перші дні повномасштабного вторгнення.

Противника вдалося побачити безпосередньо (вогневий контакт) 8 березня. Вони почали штурмувати дамбу, на якій ми тримали оборону.

Це Харківська область, єдина дамба через річку Оскіл, що була ціла, яку не можна було підірвати, тому що дуже велика карта затоплення. І в якийсь момент, після кількох розвідувальних місій, росіяни поїхали на нас танковою колоною, понад 17 танків... Тоді було зіткнення, вони пробували штурмувати дамбу – не вдалося. Мінні загородження спрацювали дуже добре, підірвалася там певна кількість техніки. Вони все-таки об’їхали свою знищену техніку, доїхали до дамби, але там були покладені величезні бетонні блоки, які вони не змогли б відбуксирувати танками. І вороги це розуміли й відпрацювали по нас, вели вогонь, а потім поїхали, а ми вже далі намагалися їх добити, наздоганяли.

У 2022 році ви зазнали важкого поранення, тоді вас вважали загиблим. Чи знайшли відповідь на запитання, завдяки чому вам вдалося вижити?

Та цієї відповіді, справжньої, я ніколи не дізнаюся... Характер, сила волі, бажання жити – це, мабуть, основну роль відіграло, і плюс організм. Я зазнав поранення спочатку пальця правої руки, тобто тримав зброю, свій сектор, і мені в той момент залітає у вказівний палець. Потім ми евакуюємо пораненого – і мені заходить куля в шолом.

Розумію, що я десь на лінії вогню противника, у полі, там молода пшениця до коліна, низенька. І ми, лежачи, переповзали через поле, рятуючи пораненого, а ворожий кулеметник просто навалював по цьому полю, не розуміючи, де ми.

Палець, шолом – розумію, що потрібно зміститися, лягаю на живіт, починаю відповзати назад, і в якийсь момент мені залітає в ліву руку, перебиває повністю кістку, тобто багатоосколковий перелом. Кістка роздроблена повністю, рука згинається ще в одному місці, у неприродному для неї, і все – артерія перебита, супутні поранення, куля вийшла з корпуса, пробила його, м’які тканини, на щастя кістки не зачепила. Мені хлопці накладають турнікет, втрата крові, там уже тунельний зір, всі інші проблеми…

І так складається, що один з них гине, другий – поранений, десь губиться у лісі тому, і я лишаюся сам у статусі загиблого, в «сірій» зоні... Коли підводжуся, то відплив крові відбувається, і я непритомнію, тобто максимум, що можу зробити, – це два кроки у вертикальному положенні.

Потім ще звалився у рів десь триметровий. Упав спиною донизу – і стався забій двох легень. Розпочався гідроторакс – це коли легені наповнюються рідиною, ти робиш вдих, але тому що там рідина, потрапляє дуже мало кисню в твій організм, і ти не можеш на повні груди вдихнути: розвивається «собаче» дихання. І я з цим «собачим» диханням (це коли дуже часте коротке дихання) повз і повз. Уночі +4, я в кітелі, у штанах, починаю замерзати, непритомнію, приходжу до тями від переохолодження, від того, що я трясуся. Організм намагається зігрітися, але це нічого не дає. І от чому я казав про роботу мозку, про те, що він хоче сам тебе врятувати і жити й починає тобі «малювати» галюцинації, які тебе змушують рухатися.

Галюцинації в мене були протягом двох діб. Тобто я приходжу вночі від холоду до тями і бачу машину неіснуючу (це галюцинація), нашу, на якій я сюди приїхав, на це завдання. Бачу трьох хлопців, які їхали зі мною в тій машині. І розумію, що вони приїхали по мене, починаю повзти до них, хоча сил уже не було. Я думав, що сил у мене немає, але коли ти бачиш, що це твій шанс на порятунок, сили десь знаходяться, тобто адреналінчик, починається робота організму. Ти повзеш до них і так повзаєш по цій посадці протягом всієї ночі, щоб зігрітися. Думаю, що це організм вирішив питання мого виживання. Я в якийсь момент вже готовий був здатися – все, не можу, лежу тут і чекаю своєї смерті, а він: ні-ні, друже, повзи кудись туди, і ти це приймаєш: окей.

Звання Героя України ви отримали спершу посмертно?

Ні. Я був два дні в статусі спочатку загиблого, а потім безвісти зниклого (тому що тіла немає, а якщо немає тіла, тебе законодавчо не можуть визнати загиблим, ти будеш безвісти зниклим). Але в той момент підрозділ ухвалив рішення про те, що подаватиме мене на Героя України посмертно.

Та коли мене знайшли, вони так вирішили: круто, якщо він живий, то нехай вже іде подання на живого.

Як ви відреагували на це, коли дізналися?

Негативно, тому що це надзвичайно високе звання… Це, мабуть, не про виконання, а про якісь особисті якості людини. Про пасіонаріїв, патріотів, які не дорожать своїм життям, а абсолютно віддано роблять свою справу для чогось вищого, заради життя інших.

Як відбувалася ваша реабілітація, і взагалі – як оцінюєте цю систему в Україні?

У середньому два з половиною – три роки проходить після закінчення війни, і тоді починаються масові проблеми, наприклад із суїцидом ветеранів. Багато з них спиваються, вживають наркотичні речовини тощо. А ще коли він має якусь незаліковану, можливо непроговорену, травму ментальну, психічну, якийсь дуже негативний пережитий досвід, тоді ця людина починає створювати певні проблеми для оточення. І це на нас чекатиме, тому що дуже великий відсоток людей, які тепер воюють, перебувають не в облцентрах чи навіть не в райцентрах, де є хоч би більш-менш якась кількість психологів або де є культура звернення саме до психологів чи психіатрів, якщо потрібне таке втручання. А багато з них поїдуть до себе додому й почнуть займатися своїм фермерським господарством, поспілкуватися про це не буде з ким. Суспільство розповідатиме, воно нав’язує наративи: та ти ж боєць, мужик, ти ж воював, міг мужньо і стійко переносити всі тягарі військової служби. І він буде із цим своїм горем жити, і воно його пригнічуватиме, буде накопичуватися.

Що маємо зробити вже сьогодні, щоб повоєнна криза була легшою, як допомогти нашим бійцям?

Потрібно впроваджувати культуру спілкування, не тільки для військових, а й для цивільних. Тобто багато людей потребують допомоги, але не можуть це самі діагностувати або визнати, що у них дійсно вже якісь проблеми.

Дуже багато в Україні, 90% осіб, потребують вже спілкування з психологом, тому що нервова система ні в кого не залізна. Що потрібно, що ми можемо? Можемо ці наративи міняти, тобто потрібно звертатися до кваліфікованих спеціалістів.

Після поранення ви вирішили повернутися до війська. Чому, адже могли залишитися з родиною?

Повернувся, бо триває війна. Я не очікував такого розвитку подій – поранення. Думав, що буду лупашитись там, а потім в якийсь момент десь загину на війні – та й все на тому. Не очікував такого швидкого повернення додому, до мирного міста. Але розумію, що всі друзі, все коло спілкування, оця моя бульбашка не тут, а там. Вони воюють, щось роблять, і тебе починає це гризти... Я корисний сьогодні для своєї держави, далі причетний до цієї війни, змінюю поле бою і все. Мені більшого, в принципі, не потрібно.

Ви вже трошки згадали про те, що ворог у 2022 році був не готовий до такого спротиву. Як за ці три роки він змінився? Як змінилися ми?

По-перше, тієї армії, яка була тоді у ворога, вже майже не лишилося. Набрані нові. Ті, що залишилися, вчилися на своїх помилках щоденно. Технологічно це – абсолютно інша війна. І ворог адаптований вже до неї. Загалом ще більш кровожерливим ворог став, більш навченим. Це тепер дуже серйозна армія, їх не можна недооцінювати. Світ дуже недооцінює цю ситуацію.

Якщо світ допустить нашу поразку, то буде мати дуже серйозного супротивника. Одразу після війни – ні, але коли вони озброяться заново і будуть мати достатньо засобів і сил, то це буде страшна сила насправді. Такого противника вже буде дуже важко зупинити.

Жінки у війську – інше питання, загальна мобілізація, «всі під рушницю, пішли воювати» – ні. Це неадекватно, не потрібно, і я не думаю, що це дасть бажаний результат.

Точково вона вже відбувається, є жінки, які працюють у різних медичних підрозділах, дуже багато посад, на яких жінки будуть ефективними і корисними, але вони туди можуть самі прийти, і вони там виконують завдання, їх вистачає насправді.

Якою ви бачите нашу перемогу?

Мені здається, що про кордони 1991 року немає ніяких посилів говорити. Або навіть кордони 2022 року – я в це не вірю. Перемога – це, мабуть, дійсні гарантії безпеки, членство в Альянсі, надання достатніх ресурсів і озброєння для того, щоб ми могли в подальшому впевнено дати відсіч. А далі – не знаю, далі – поступки, на які ми підемо. У будь-якому разі Росія захоче щось. Сподіваюся, це не будуть гарантії невступу кудись, на довгий час визнання російської мови державною і скорочення нашого війська. Бо тоді – нам смерть стовідсоткова.