«БІЙ ВИГРАЄ ПІХОТА, АЛЕ ВІЙНИ ВИГРАЄ ЛОГІСТИКА»

Ігор Сімутін створив першу в Україні майстерню та унікальний цех із ремонту американських HMMWV для Збройних сил України. Утім, це не все, що вражає в біографії майора. Він був активістом Революції Гідності, потрапив у полон у 2014 році в Донецьку, а нині є командиром ремонтного підрозділу Сил логістики ЗСУ.

За словами військового, ним керує принцип небайдужості або, як він сам називає це, – «хвороба Україною». Розмова з Ігорем Сімутіним – про те, як створювалася команда «скажених хамвістів», про жорстокість росіян у полоні, події Майдану та нинішні виклики перед його підрозділом.

Ви – учасник усіх важливих подій сучасної історії України – від Революції Гідності до сьогодні. Називаєте це «хвороба Україною». Чому для вас так важливо бути залученим до всіх цих соціально значущих подій?

Я раніше ніколи не задумувався над цим. Свого часу був на урочистій події до Дня волонтера й отримав там одну зі своїх нагород із рук Президента. І я так собі думаю, а чому я? Потім пояснили, чому. Там було великими буквами написане найголовніше гасло тієї події – «НЕБАЙДУЖІСТЬ». По-перше, це один із принципів Червоного Хреста, до якого я маю стосунок як волонтер, а не співробітник. І це слово – воно дуже сильне; думаю, що й у мене це є – небайдужість. Я інколи так і кажу, що це «хвороба», хоча то лише вислів такий, звісно, не хвороба. Якби більшість людей мали хоча б якесь розуміння слова «небайдужість», то було б набагато простіше й легше жити нам усім у соціумі.

Як вплинули на вас, волонтера Червоного Хреста, події Революції Гідності? Чи згадуєте той час?

Згадую. Зрозуміло, що деякі події мене підживлюють, а деякі я хотів би забути. А підживлює саме те, що я відчув себе українцем. Я киянин, як і батько, і дідусь, і прадідусь. І так сталося, що ми – більш російськомовна родина, але на Майдані буквально все, що стосується найпрекрасніших його рис, – національна свідомість, гімн, прапор, усе, що пов’язано із символікою України, з людяністю, з українцями, а не з «хохлами», – от настільки вплинуло, що коли мені погано, і я думаю: «За що це все?», відповідь приходить: «А як за що? Ти забув Майдан?». І тут усе чітко по поличках – заради дітей.

А друге – заради України й українців, тому що я враз сильно відчув себе українцем – і все, мені більше нічого не потрібно.

На Майдані відбувалося чимало трагічних подій, свідком яких ви стали, і, певно, саме про це була мова, коли ви сказали, що є події, які хочеться забути. Чи можливо це забути, і що не дало вам цього зробити донині?

Тепер я втретє у формі (у 2014-му був добровольцем, інструктором тактичної медицини, у 2016 році – у погонах капітана, нині я майор), уперше з 2014-го по 2016 рік бачив багато загиблих. Але я вже це сприймаю інакше. Розумієте, там інші умови, там війна. А на Майдані з 18-го числа (розстріли мітингувальників на Майдані в лютому 2014 року. – Ред.), я вже мовчу про 19 і 20-те числа, люди гинуть – цивільні люди в центрі мого міста, столиці України. Так, вони скандують, у них є своя свідомість, бачення політичне. Але отак просто взяти й відстрілювати (я називаю це – 18, 19, 20-те числа – відстрілом)?! Забрати у десятків людей життя в такий ганебний спосіб, бо в тебе більше сили, є зброя, а люди йдуть просто з голими руками – і це не може не вражати. І мене вражало, як звичайні люди роблять героїчні вчинки просто на очах. Багато дуже смертей, з якими я не міг змиритися.

Ми прямо з бруківки забрали пораненого, у нього – кульове поранення у грудну клітку, гемопневмоторакс. І я розумію, що в мене на той час не вистачало ні знань, ні сили розпізнати це. А він міг би жити, якби вчасним було втручання професіоналів. І я тоді сказав фразу (це, до речі, чому я став інструктором тактичної медицини): «Більше ніхто на моїх руках не помре, якщо це залежатиме від мене».

Головних – два: перший – ми рятуємо життя не ціною свого життя, і другий – це життя в обмін на здоров’я.

Один парамедик або інструктор може навчити десятки, а то й сотні. Тоді ми цим і жили.

Є таке відео, десь гуляє, як я видавав десятитисячну аптечку, а вже на початку 2015-го – двадцятитисячну. І це де? У Пісках. Я не можу сказати, як інші мої колеги, що «виніс із поля бою тисячі людей». Ні, я виніс не тисячі й навіть не сотні. Але тоді, коли ще ніхто не знав про тактичну медицину, те, що ми робили, хочеться вірити, урятувало багато життів.

Як ви опинилися в полоні, адже тоді були волонтером Червоного Хреста? Що довелося пережити?

Я вже не раз їздив тоді в Донецьк із місією Червоного Хреста. Благородна місія, вона не передбачала ніяких неприємностей. Я був не один, у нас була команда, ми всі – друзі й усі – кияни. Функція була така: один із бортів Червоного Хреста Європи привіз гуманітарний вантаж у Донецьк – три «швидкі допомоги» й багато іншого. Події розгорталися 9 травня (2014 року – Ред.). Тоді відбувалися два паради: перший – від влади (Тарута тоді був), а потім – другий, з бойовою зброєю. І ми зрозуміли, що будуть неприємності.

Я мав забрати дві «швидкі допомоги» з трьох і перегнати в Київ або хоча б у Харків, і це було узгоджено з поліцією. Але машини зникли.

Поліція через дві години пошуків сказала: «Ми їх знайшли, ними заволоділи сепаратисти, автівки стоять під Донецькою ОДА». Кажемо: «Це наші машини, Червоного Хреста, це серйозні неприємності для всіх, міжнародний скандал». Відповіли: «Ми вас туди провеземо». Нас садять в автозак двоє поліцейських, привозять під Донецьку ОДА. Тут уже озброєні люди, захоплена влада – це було десь о 16:00.

Ми вийшли з машини, я подивився, що замки в авто зламані, а це були абсолютно нові «швидкі».

У мене – повний пакет документів, доручення, повний комплект ключів. І я нібито не сильно хвилювався, бо в мене вже був досвід. Який досвід? Одразу після 20 лютого, точніше 25–27 лютого, я був у Криму. Крим уже захоплений, я від Червоного Хреста мав передати пакет медикаментів. В облозі тоді було Головне управління командування Військово-морських сил України. Вони випустили лікарів, а нових не запустили, і я мав пройти як представник Червоного Хреста туди через усі заслони. Мене заарештувало «казачество», уже почали мучити, але швидко відпустили тоді.

І тут, у Донецьку, теж думаю: що нам буде? Можливо, неприємна розмова, максимум затримають, а потім розберуться і відпустять. Але рівно через десять хвилин ми стояли на колінах на центральній площі Донецька, руки – зв’язані пластиковими стяжками за спиною, з автоматом біля потилиці. Це ще одна штука, про яку неприємно згадувати, – коли стоїте на колінах у Донецьку 9 травня.

Проходили люди, на нас плювали, нас штовхали ногами, в потилицю тисне автомат. І щоб над тобою познущатися, кожен раз клацають затворами, і ти просто всім тілом, кожною волосинкою відчуваєш, як працює механізм тої зброї.

Усе це закінчилося підвалом. «Швидкі» в нас забрали. Оскільки мене вирахували як старшого групи – командира або заступника командира, то і тримали в окремій кімнаті, у бомбосховищі під Донецькою ОДА. І я тільки чув, як там мої хлопці, друзі, що там відбувалося. Весь цей час, годин майже сорок, нас тримали в полоні.

Був випадок: десь о четвертій ранку заходить чоловік, який наглядав за мною (вони всі були в балаклавах), і подивився на мої руки, а вони фіолетові – відбувається відмирання рук, тому що весь цей час вони були зв’язані за спиною (і навіть тепер інколи я не всі пальці відчуваю повністю). Розв’язав мене, кинув медичну сумку. Заводять мене в кімнату, де проводили допит людини, яка вийшла 9 травня в Донецьку на святкування Дня перемоги з прапором України на плечах.

Вони відрізали йому вуха повністю, побиття були такі, що там просто не лишилося щелепи, сильні гематоми, зламані ребра. Я йду йому допомагати – це поруч, за дві кімнати. Кажу: «Я сам не впораюся, мої друзі потрібні» (а мені просто було важливо знати, що з моїми друзями). Вони приводять двох моїх друзів.

Говорю: «Ну ви ж не думаєте, що я тут пришию йому вуха?». Я почав оглядати людину й розумію, що там поламано все, внутрішні органи відбиті. І дивлюся, що в цій кімнаті – ще два прапори, і вся вона у крові. Можливо, вони там когось розстріляли.

Там же було три касти. Перша – це «політичні» люди, які вважали, що вони свою «республіку» будують. Друга каста – військові, якими керували москвичі, прямо на допиті, я знаю точно, із ким розмовляв. Вони навіть прапори не знімали, «казачество» й усе. І третя – кримінальники, яких повипускали, дали їм у руки зброю, і ними, думали, зможуть керувати менти. Вони навіть не соромилися мені розповідати, що в них є «заградотряди».

Я потім одне інтерв’ю давав, друге – а нічого не відбувається, людям не зрозуміло. Я кажу: ви навіть не розумієте, з ким ми маємо справу, що взагалі відбувається в Донецьку. Якщо зараз не піднятися й це не зупинити, то не лишиться там нічого.

І з таким відчуттям я пішов у військкомат у 2014 році. І от 2014-й, 2015 рік – ми постійно перебували на передовій, на полігонах, вчили людей надавати медичну допомогу. Потім були другий етап, третій, 2016 рік. Згодом так сталося, що я прийшов у найкрутіший підрозділ Збройних сил, ССО, і кажу: «Хлопці, я на певному етапі був для вас інструктором з альпінізму. Це моє хобі, у цьому трохи шарю, я навіть був для вас на початках інструктором із тактичної медицини». Кажуть: «Знаємо, як ти розбираєшся в машинах, і, ймовірно, Збройні сили втратять у твоїй особі людину, яка може зробити набагато більше».

Згодом приходжу до генерала і двох полковників і кажу: «Пане генерале (а ми з ним знайомі десь із початку 2014 року), я бачив, у якому стані наші HMMWV, я відремонтував два авто як волонтер і дав такий письмовий виклад – отакі проблеми в нас в армії, такі висновки. Я, як людина-менеджер в автомобільній корпорації, професійно пропоную вихід, зокрема треба збудувати такий-то хаб». Віддаю, і от через три місяці я – інструктор для поліції, на полігонах. Але знову – розмова з генералом, який визнає, що за три місяці не знайшли нікого, хто може втілити мої пропозиції. І я тоді кажу: «Товаришу генерале, я йду в армію». Тобто фактично мені довелося йти в армію, щоб створити те, чого не було, а потім підняти його до належного рівня.

Ми ремонтували машини й своє приміщення одночасно. У мене було всього п’ятеро людей, і я сам лазив на дуже високі приміщення. Ми там фарбували стіни, я привіз свої мотузки, карабіни – й лазили, оце все фарбували. Тобто від самого початку я став чинним тренером.

Це вже кінець 2016-го, 2017 рік, на певному етапі за дуже короткий час ми показали високі результати навченості, відданості, професійності, а насамперед – високий результат за кількістю відремонтованих автомобілів.

Якщо подивитися на минуле й на нинішні результати, що б ви відзначили? Як у нас із ремонтом бойової техніки?

Як мені сказали серйозні офіцери армії США, я ж такий не єдиний, і мій підрозділ такий – не один. «Позитивні моменти, які ми бачимо в Україні, – насамперед навченість, відданість, коли люди з бізнесу, з домашніх умов, серйозних статусів і кар’єр кидають усе заради того, щоб це зробити (а це ще не був період повномасштабної війни). І ви показуєте такий результат. Ми готові тепер на таких умовах давати вам більше машин. Ми бачимо, в які руки віддаємо техніку», – казали вони.

Збройні сили України вже давно не такі, які були до 2014 року, і не такі, як у 2017-му, коли можна було почути: ну хто ж відремонтує цю машину в армії? Ну де ви бачили, щоб «Тойоту» чи «Міцубісі» відремонтували? А їм кажуть: ви знаєте, хто в нас працює в тому-то місці?

От зараз зі мною служить мій колега і вчитель. Він старший за мене на два роки. Ми з ним навчалися в Нідерландах і Німеччині, потім вчили механіків у нас. Тобто ми були технічними тренерами з «Міцубісі» багато років, нас усього двоє. Я кажу: ви навіть не знаєте, що це за людина. Він в Європі був одним із суддівської колегії олімпіади механіків з усього світу... І тепер служить в армії. Що ви хочете зараз продемонструвати в цивільному СТО? Ви здивуєте мене або його? Ми 20 років працюємо з «Міцубісі» і розбираємося в сучасних технологіях.

Армія тепер на такому рівні фаховому завдяки ось цим обставинам, що навіть американці говорять, що, напевно, у них такого ніколи не буде. Кажуть, ми не можемо заманити людей такого рівня, а виховати в армії їх просто не встигаємо, бо вони отримують професію – і відразу йдуть від нас. Тому ми тепер на такому піку, умовно піку, який дуже хиткий.

А яка ситуація з персоналом?

У нас серйозна проблема з укомплектованістю. Я прийшов, наприклад, на київське СТО, знаю цих спеціалістів, кажу їм: «Хлопці, ваші навички дуже потрібні країні. Ви хочете, щоб вас завтра зупинили на вулиці й забрали?». Мені відповідають: «Та ми самі готові, тільки дайте нам гарантію, що будемо крутити гайки».

Люди – головне. А от із цим у нас найбільше проблем. Я почав говорити, що люди до нас підуть, але не сказав найголовнішого – у нас немає механізму й можливості відновити втрачені ресурси. Так вийшло, що Сили логістики не потрапляють у той перелік безпосереднього рекрутингу фахівців певного спрямування. Командири будь-якої бригади або корпусу, наприклад морської піхоти, можуть тепер, за новими правилами, безпосередньо займатися рекрутингом. Тобто вони дають людині відношення, проводять, і це означає, що вона стовідсотково буде служити в підрозділі, до якого звернулася.

Чому нас називають «скажені хамвісти»? Інколи дзвонять і дивуються: «Як машина готова? Ми ж тільки вчора її віддали, а там коробка і двигун!». Я відповідаю: «Хлопці, слухайте, не морочте голову. Машина готова, Покровськ, Нововасилівка, приїдьте заберіть». Кажуть: «Ви хто? Ви якісь скажені! Ви спите взагалі?».

Ви перед інтерв’ю сказали цікаву фразу про важливість логістики. Можете її повторити?

Безпосередній бій та й узагалі бій виграє піхота – ті, хто воюють. Але війни виграє логістика.