«У небі немає ні звань, ні посад»

За словами підполковника Смеречанського, він не міг не стати льотчиком, тому що виріс на аеродромі, де техніком працював його батько – Валерій Смеречанський.

На час повномасштабного вторгнення Росії його батько вже був на пенсії, але повернувся в авіацію, і тепер вони обидва служать у війську. На рахунку Івана Смеречанського – понад 200 бойових вильотів. У небі Херсонщини випробував американські високошвидкісні ракети HARM і першим з українських військових поцілив у ворога крилатими бомбами GBU-62. Повний кавалер ордена «За мужність».

Де навчалися та служили до 2022 року?

Закінчив Харківський університет у 2016 році, потім мене направили служити до Івано-Франківська, в 114 бригаду тактичної авіації, де я тепер командир авіаційної ескадрильї. Прийшов туди простим льотчиком-лейтенантом і так поступово «доріс» до командира.

Пілотами народжуються? Чи це все ж таки виснажлива робота над собою?

Усі хочуть літати, але це не всім дано. У нас були такі випадки з курсантами, коли людина і зі здоров’ям, і зі знанням – відмінник, але керувати літаком не вдавалося. Тобто якоюсь мірою можна сказати: так, дійсно, треба народитися льотчиком.

Розкажіть більше про прикмети й забобони – знаємо, що це є в льотчиків.

Не можна голитися перед польотом і фотографуватися. Не знаю, хтось каже, що це неправда, але я дотримуюсь цих своїх забобонів. У мене є ведмедик, мені його подарували друзі ще в 2018 році. Це мій талісман, він зі мною і медкомісію «проходить», і всі польоти. Я навіть жартую, що він мені в польоті підказує, коли я щось не так роблю. Було раз забув – то таке відчуття, що чогось не вистачає. І вже з повномасштабного вторгнення я його беру в кожен бойовий політ.

Початок повномасштабного вторгнення... Розкажіть, будь ласка, про момент, коли небо перестало бути безпечним?

Застала мене повномасштабна війна в Харківській області, був якраз у літаку, нам дали готовність (у нас так називається), я побачив на власні очі, як почали бомбити Харків.

Я спершу думав, що це якийсь сон, що зараз прокинуся – і все буде добре, але, на жаль, так не сталося. Коли я піднявся в небо (це була десь четверта година, я вже навіть точно не пам’ятаю), то побачив, як все горить, як бомблять аеродроми, просто мирне цивільне населення, і я зрозумів, що дійсно почалася вже війна.

Харків дуже бомбили, ми вивели літаки з-під удару на інший аеродром і звідти виконували завдання на Херсонщині, коли вони почали наступати, і на Київ теж літали з того аеродрому, він так розташований, що, в принципі, діставали ми і туди, і туди.

Як, на вашу думку, вдалося відбити атаку російської авіації, яка летіла потоком?

Я не знаю, що їм там наговорили, що в нас немає ніякої протиповітряної оборони, потім їм розказали, що авіації вже у нас немає, вони можуть спокійно працювати. Але, як виявилося, в нас і протиповітряна оборона була, і цю атаку відбили, і дуже багато в перші дні збивали їхніх літаків. Льотчики їхні не розуміли, що відбувається. Основний фактор був – це те, що ми вмотивовані, тому що це в нас на генетичному рівні, і ми просто захищаємо своє. У них не було такої мотивації, їм просто дали наказ: ось туди, ось туди треба стріляти, бомбити їх.

Ви брали участь у звільненні Херсонщини і, зокрема, першим застосували авіабомби. Розкажіть про це.

Херсонська операція була дуже розголошена на весь світ, коли було багато літаків, ми дуже успішно застосовували протирадіолокаційні ракети HARM. Вони не очікували від нас такого. І ми знову ж таки не очікували, що настільки західні партнери адаптують своє озброєння під радянські літаки. А наступна операція – я застосовував керовані авіаційні бомби. Це був східний напрямок, потім показували результати, що бомба прилетіла туди, куди потрібно, – там були ворожа техніка і ворожий особовий склад.

Розкажіть про сам процес для цивільних, які дуже далекі від цього. Як це відбувається?

Нам ставлять завдання: конкретно який район, коли і з якої висоти потрібно застосувати озброєння, скинути бомбу, і далі ти вже продумуєш, дивишся на зони ураження, ризики, плюс в тебе є ще прикриття (ще один літак, який тебе прикриває і бере, у разі чого, на себе теж якийсь удар). Уже в сам момент скидання, навіть перед цим маневром, перебуваєш у зоні ураження противника та їхніх комплексів. І в цей момент – дуже страшно, тому що в будь-яку мить тобі із землі кажуть, що по тобі – пуск ракети і тобі потрібно маневрувати. Ти ось вже наче скидаєш бомбу, але тобі в цей момент кажуть: ні, по тобі – пуск, потрібно відвернути, відійти, а може бути й таке, що повернутися на аеродром. Операція не пройшла, ти не скинув ту бомбу, повертаєшся, потім тебе дозаправляють, і ти йдеш на повтор, бувало і таке.

Це дуже складно уявити, коли вам повідомляють, що ви зараз в зоні ураження і ворог по вас цілить. Як ви стримуєте себе і виконуєте свою роботу?

Коли ти чуєш, що по тобі – пуски, спочатку йде страх, адреналін – це нормальне явище. І цей адреналін, цей страх ти просто повинен перебороти і з «холодною головою» виконувати маневр. І буває таке: дивишся в дзеркало, думаєш, зараз побачу, але розумієш, що насправді це можуть бути частки секунди – і все, вже по тобі прийде ракета.

І ще одне: коли ми працювали з нашим озброєнням, то ти хоч знаєш, як воно сходить, та ракета чи той снаряд, а із західним озброєнням – вперше. Ти не знаєш, як себе літак поведе, чи зійде ракета, чи раптом може статися, не дай боже, що вона там під крилом може підірватися. Але ми тепер бачимо, що західні партнери так все роблять, що воно працює точно, то тепер вже спокійніше, найважче було в ці перші рази.

Наразі ви – командир ескадрильї. Яким був ваш шлях від пілота до командира, і коли саме взяли на себе командування?

Перед повномасштабним вторгненням я був заступником командира ескадрильї, а коли почалося повномасштабне вторгнення, вже дуже багато, на жаль, було втрат побратимів, і вище керівництво побачило в мені, що я потенційний командир ескадрильї. Вже рік, як керую ескадрильєю.

Як ви сприйняли це призначення, які постали перед вами виклики в ролі командира?

По-перше, відповідальність, тому що на тебе рівняються молоді льотчики, які тільки прийшли. Кожен командир має бути теж на полі бою. І я це розумію так, щоб не підвести нікого, щоб про тебе не казали, що ти не воюєш, або ще щось в такому плані.

Колись навіть говорили, що в повітрі немає ні звань, ні посад, там ми всі рівні. І я завжди кажу, що ракеті противника все одно, хто там у кабіні, скільки в нього бойових польотів і хто він за званням – ми всі рівні. А щодо командирства, то тут я звернув би більше увагу на те, що коли тебе призначають старшим, є таке поняття: старший на якомусь оперативному аеродромі, де ведуться бойові дії. І старший, скажімо, групи, вирішує, хто буде йти на той чи інший бойовий політ. Тобто тут треба ухвалити важливе і правильне рішення: хто піде, хто зараз дійсно готовий, а в кого вже сьогодні, наприклад, був бойовий політ, і йому потрібно відпочити.

Скільки у вас було бойових польотів?

Наразі у мене понад 200 бойових польотів. Влітку гарна погода – більше завдань. Коли осінь або зима, то це і туман, і дощі, і погана погода... Ми не можемо виконувати завдання через те, що в тому чи іншому регіоні погана погода, і це небезпечно, ти просто не бачиш землю, тому інтенсивність зменшується. А влітку, коли дуже багато роботи, – переважно один політ в день, два, якщо вже три, скажу зі свого досвіду, – це дуже важко.

Чи ведете ви підрахунок збитих цілей?

Вів раніше, тепер вже, чесно, – ні. Дуже багато було таких цілей, є підтверджені цілі, є непідтверджені цілі. Ми, як винищувачі, повинні збивати повітряні цілі («Шахеди», ракети), а ми тепер і авіабомби скидаємо, тобто це не робота винищувача. Але, бачите, війна вносить свої корективи.

Чи було в нього «ім’я»? Ми говорили про прикмети, забобони, чи є таке?

Просто підходиш до літака, погладив його, сказав: «Не підведи!». А потім, коли вже приземлився, то просто подякував, сказав: «Ми – молодці!», і все.

Щодо кількості пілотів. Чи вистачає їх?

Набагато легше підготувати танкіста чи кулеметника, чи артилериста, ніж навчити літати. Тому що це дійсно велика робота, це великий обсяг часу, якого в нас, на жаль, немає, тому що війна іде, і ворог наступає, тому нам потрібні кадри.

Чи є у вас якась курйозна цікава історія, якою ви з радістю ділитесь із друзями, родиною?

Є, звичайно... Коли приходить молоде покоління, наприклад, ми кажемо: ну все, ти найменший лейтенант, у нас така традиція була – передавати кеди, я не знаю, чому так. Нам передавали. Ми не розуміли, чому саме кеди. Тому що молодий, має постійно бігати: то в магазин, то кудись щось віднести. Тому тобі дають кеди, навіть якщо вони тобі не підходять. Але це така традиція, і кожному лейтенантові, який приходить, кеди передають, вони передаються з покоління в покоління. Тобто сьогодні він – лейтенант, через рік-два передає наступному кеди.

Це скільки років кедам?

Я не знаю. Наприклад, ті, що мені передавали ще в 2016 році, то казали, що вони з 2007-го чи 2008 років. Тепер я не знаю, чи це ще ті кеди, чи, може, вже інші.

Є ще таке: коли ти виконуєш перший самостійний політ, викладаєш із сигарет свій позивний, тобто побратими твої, тому що ти зараз у повітрі, – вони викладають твій позивний на столі, і всі, хто бажає, йдуть курити.

Вони переживають, бо ти в повітрі, щоб з тобою було все добре, щоб ти приземлився. І після того, як ти вже приземлився, тебе підкидають, вітають. Ти йдеш до інструктора, даєш всім по пачці сигарет, ну і сам викурюєш. Але я не курю, то воно дуже важко. А традиції є традиціями, потрібно їх дотримуватися.

Згадували також сьогодні про вашого батька і знаємо, що він вийшов на пенсію, але повернувся. Розкажіть про це. Я так розумію, щоб бути ближче до вас. Наскільки це підтримує чи навпаки?

Батько з перших днів, коли дізнався, що це все почалося, сказав: «Я не можу сидіти вдома». Він – авіаційний технік, готує літаки до польотів. Нам рідко доводилося зустрічатися на оперативних аеродромах під час бойової роботи, але дійсно так: коли ти знаєш, що тебе батько проводжає на той чи інший бойовий політ, – з одного боку, воно спокійніше. Але насправді ти знаєш, що він ще більше переживає, тому що він безпосередньо ось тут проводжає і до останнього має надію, що ти повернешся. Тому тут такі двоякі відчуття: хочеш, щоб менше батьки нервували, вони вже й так стільки всього пережили в житті. А коли ще він, як кажуть, проводжає в політ, я розумію: йому ще важче, тому ми намагаємося менше перетинатися саме на одному оперативному аеродромі.