«В ОФІЦЕРА ПОВИННА БУТИ ЗВАЖЕНА АГРЕСИВНІСТЬ І ГОТОВНІСТЬ ДО РОЗУМНОГО РИЗИКУ»

Павло Паліса – бригадний генерал Збройних сил, нині заступник керівника Офісу Президента України. Розмова з ним відбулася в липні 2024 року, коли він був командиром 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Командир з позивним «Хантер» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, має Хрест бойових заслуг за особисту мужність і десять років досвіду війни за спиною. Про оборону Бахмута, за його словами, колись цілу книгу напише…

Завжди відкритий з бійцями, завжди на «Ви» до колег-офіцерів і завжди з гордістю розповідає про свій «Холодний Яр».

«Служба в армії – це ніякий не борг, а боротьба за власне майбутнє», – переконаний Паліса. Свого часу він мріяв бути військовим, багато і важко навчався, а нині викладається на всі сто і точно знає, яким має бути українське майбутнє, за яке поклали голови стільки побратимів.

Пане полковнику, коли ви вступали до Львівського інституту сухопутних військ, яка у вас була мотивація? Як ви тоді міркували, чого вам хотілося? Чому саме ця професія?

Мені в цьому плані дуже пощастило, тому що я все життя мріяв бути військовим. Я виріс у сім’ї військових. Ми дуже часто переїжджали з місця на місце, я у військових містечках виріс, де, знаєте, сама атмосфера така – все містечко живе життям частини. І так, напевно, склалося в мене у голові, що просто інакше не можна. Не те що не можна – мені це подобалося. Я вважав, що це чоловіча робота, і для своєї держави пригодитися я, напевно, зможу на цьому напрямку найбільше, найкраще, якось так. Коли у всіх моїх товаришів були купи машинок, то у мене – колекція іграшкових БТРів, танків, солдатиків...

А от коли ви потім потрапили в Штати на навчання (Паліса закінчив Командно-штабний коледж Сухопутних військ армії США у Форт Лівенворті, штат Канзас. – Ред.), чи помітили якусь принципову відмінність між нашою військовою освітою й американською?

Провівши рік у Штатах, я не вважаю себе достатньо компетентним, щоб порівнювати системи військової освіти – нашу й американську. В Україні я завершив оперативно-тактичний рівень, здобув освіту в Командно-штабному інституті Національного університету оборони, і це, порівнюючи з американським коледжем, – абсолютно різні речі, цілком різні акценти. Напевно, не зовсім коректно буде їх порівнювати, але можу відзначити, що мене вразило в Америці. Найперше – дуже продуманий підхід до навчального процесу, починаючи з дрібниць, з побудови самої програми, продовжуючи підбором курсантів і кваліфікацією викладацького складу. Надзвичайно цим вражений. Величезну увагу там приділяють стимуляції критичного мислення.

Мені дуже сподобалося, коли директор у своїй вступній промові до студентів на початку навчального року закликав пишатися тим, що вони стали студентами цього коледжу, і тут з них будуть готувати brain rangers. Це значить – постійно аналізувати, оцінювати ризики, шукати незвичайні підходи до звичайних завдань.

Зараз багато говорять про те, що є у нас офіцери радянського зразка і є вже нове покоління. На ваш погляд, яким має бути сучасний командир, який відповідає потребам часу?

Вважаю, що вимоги до офіцера у всі часи однакові – питання в методиці його роботи, навичках, які він повинен мати. На мою думку, офіцер насамперед повинен бути компетентним лідером на своєму місці.

В офіцера має бути зважена агресивність і готовність до розумного ризику. Саме ця зважена агресивність має виховуватися в процесі навчання у військових інститутах і під час курсів підвищення кваліфікації та в подальшому. А чому зважена агресивність? Тому що тільки ця риса дає змогу командиру в ході бою перехоплювати у противника ініціативу. Я можу помилятися, але так мало би бути. І обов’язково в офіцера мають бути інтелект і знання відповідно до посади.

Тому що як би хто не хотів рости і підніматися кар’єрними сходами, краще бути «залізним» ротним, ніж безтолковим комбатом.

Поговорімо про «Холодний Яр». Ви часто підкреслюєте, що ця бригада – з характером. Звідки він береться? Що ви взагалі знаєте про своїх бійців? Наскільки залучені в їхні приватні, можливо, справи, настрій, проблеми, у рівень забезпечення?

Із чого почати? Окей, про характер. «Характер» бригади – це, як і характер людини, певна сукупність індивідуальних якостей. Що я помічав ще тоді, коли не служив у 93-й бригаді (думаю, люди, які стикалися з 93-ю, теж погодяться) – що бригада відзначається стійкістю, витривалістю і наполегливістю. Бійці в армії – це зріз суспільства, у нас є люди з усіх регіонів України і різних вікових категорій. Про «характер» частини та її бійців може переконливо розповісти сама історія бригади. З 2014 року вона побувала в найгарячіших точках фронту: Донецький аеропорт, Авдіївка, Піски… Далі під час повномасштабки – звільнення Сумщини, Ізюмська операція, бої за Соледар, Бахмутська операція, де 93-тя була хедлайнером оборони міста. І теперішня ділянка, на якій працює бригада, теж характеризується високою інтенсивністю.

Мені це все цікаво, і до того, як потрапив у Штати, я вважав, що моє хобі – читати. Але там доводилось читати настільки багато, що я думав – більше книжку в руки не візьму взагалі. Сподіваюсь, колись у майбутньому в мене з’явиться час на хобі. Люблю читати історичні книги, про різних видатних особистостей зокрема.

Років 15 тому я в одній книжці (вона абсолютно не стосується військової справи) знайшов цікаву фразу: кожен солдат мусить мріяти стати генералом, але не для того, щоб справді ним стати, а щоб бути хорошим солдатом. Під час навчання цей вислів мені дуже допоміг і навіть тепер підтримує у скрутні хвилини. Хоча якщо відверто, то бажання ставати генералом немає взагалі. Ми в армії всі – солдати, а звання тільки позначають ступінь відповідальності.

У вас такий досвід уже, що ви б могли і власні мемуари писати. За всі роки війни що вам пригадується особливо гостро? Про що, про кого б ви розповіли онукам у майбутньому?

Усіх одразу і не пригадаєш. Насправді таких моментів дуже багато. Усього не перелічиш… Але 2014 рік, початок, з пам’яті точно не зітреться. Так само, як і початок повномасштабки, перші бої в районі Лисичанського нафтопереробного, з 5-м окремим штурмовим полком, де я мав честь бути командиром. І Бахмут – однозначно. Я маю на увазі зараз не саму локацію, а події, людей, які воювали там. Вчинки їхні... Там дуже багато було і героїчного, і негативного, тому що на війні людські риси підсвічуються або з дуже хорошого, або з дуже поганого боку. Знаю приклади, коли від когось не очікував нічого абсолютно, а він вчиняє справжній подвиг – аж дивуєшся.

Що ви думаєте зараз про події на фронті й у світі взагалі? Що відчуваєте? Втому, розчарування? Бо іноді таке відчуття, що світ сказився…

Звичайно, відчуваю втому. Але дивлячись на те, як працює піхота, як напружуються артилеристи та інші підрозділи, розумію, що мені про втому взагалі немає чого згадувати. Триває важкий період. На мою думку, оті просування, які противник мав цього року, є наслідком того, що вони і ми робили минулого, 2023-го. Якщо ми хочемо мати інший результат, нам треба закладати його підвалини вже зараз.

Я не сподіваюся на Захід, передусім треба сподіватися на себе. Що я чітко зрозумів у США: мета кожної країни – це захист її національних інтересів. І нам треба зосередитися на цьому і робити свої кроки, планувати свої дії з огляду на те, що на першому місці стоїть наш національний, державний інтерес. І враховувати, що країни-партнери, допомагаючи нам, будуть дотримуватися свого національного інтересу. Перемога України – це наша справа, не Заходу.

Вихід на кордони 1991 року – великий крок до перемоги, але ще не перемога. Перемога буде тоді, коли ми настільки подбаємо про безпеку, що потенційний противник, хто б це не був, не зможе навіть розглядати сценарій війни з Україною.