Віталій Литвин (позивний «Десна») третину життя провів на фронті. Пішов воювати у 2014-му, а в червні 2022 року отримав звання Героя України й Золоту зірку – за особисту мужність і героїзм. На момент запису інтерв’ю був старшим офіцером відділення розвідки бригади Нацгвардії «Рубіж».
З перших днів великої війни перебував з особовим складом у Гостомелі на Київщині. Тоді він та його бійці поставили перед собою завдання – протриматися за будь-яку ціну хоча б вісім годин. Саме такого часу, на думку Литвина, мало вистачити, щоб країна мобілізувалася. І це завдання було виконано.
Почнемо з позивного. Чому саме такий, і що він для вас означає?
Я родом з населеного пункту Десна, його ще називають «169-й навчальний центр Сухопутних військ». Коли я прийшов у добровольчий батальйон у 2014 році, усі почали обирати позивні, й особовий склад нашого підрозділу сам дав мені цей позивний. І потім я вже собі, мабуть, вигадував, чому цей позивний для мене особливий. І одна з таких версій моїх – що я люблю річку Десну…
Військова професія для вас – це що?
Я не мріяв стати військовим. Це все почалося ще в 2013 році з Євромайдану, з побиття студентів на Майдані, із «законів Януковича». Потім була окупація Криму, районів Луганської й Донецької областей... Я жив у військовому містечку, розуміюся на озброєнні. В студентстві займався стрільбою. Я розуміюся на тактиці ведення боїв і усвідомлював, що держава мене, освіченого, молодого і здорового, може використати як бойову одиницю. І я був не проти цього, тому й зробив свідомий вибір – вступив до добровольчого батальйону, до лав Сил оборони ще у 2014 році.
Розшифровка
Найголовніше для мене і найцінніше – це обличчя, усмішки мого особового складу, коли вони повертаються після виконання завдання без втрат.
Чому ви вирішили стати саме розвідником, і чи кожен може опанувати цю справу? Які риси повинен мати розвідник?
Думаю, що не кожен. Це доволі складна військова спеціальність, яка вимагає загального розвитку, володіння багатьма зразками озброєння, уміння аналізувати події і давати суху вижимку основної інформації з певної ситуації.
А як я став розвідником? Я взагалі не планував. Спочатку потрапив у піхоту, одну ротацію відбув у 2014-му в піхотному підрозділі, й мені тоді запропонували опанувати таку професію – оператора безпілотного літального апарата. Ще у 2014 році я поїхав на ці курси. Тож був оператором БпЛА ще до того, коли це стало мейнстрімом.
Потім в Івано-Франківську в одному з магазинів, які продавали іграшки на дистанційному керуванні, нам зібрали квадрокоптер – і ми виїхали вже працювати. Літали на одній ротації, допоки нам його не підбили, після чого я виконував завдання з розвідки. І таким чином пов’язав, мабуть, усю свою військову службу саме з розвідкою, і на цьому етапі я себе не бачу ніким, окрім військового.
Розвідник повинен мати певний рівень інтелекту, тим більше, коли зараз до нас заходить велика кількість західних зразків озброєння. Розвідник опановує все озброєння, яке є в підрозділі, і це все треба запам’ятати, потім вивчити зразки озброєння ворога, їхні тактико-технічні характеристики.
Була тяжка евакуація із застосуванням техніки, і це була перша втрата мого підлеглого.
Чи були під час виконання завдань виходи в тил ворога на межі фолу, коли поверталися не всі?
Під час Лиманської наступальної операції, коли ми вже поверталися після нальоту на ворога і дуже глибоко обходили на велику відстань, – вже при поверненні по нас завдали авіаудару, і два розвідники загинули. На початку повномасштабного вторгнення теж були такі операції. Перша – коли загинув Валерій Однороб: розвідувальна група висувалася тоді для проведення розвідки переднього краю противника, його вбив снайпер.
Була тяжка евакуація із застосуванням техніки, і це була перша втрата мого підлеглого. І в подальшому також, на превеликий жаль, були втрати при виконанні завдань, тому що багато завдань були дуже складними, на які мало виділялося артилерійських боєприпасів для прикриття розвідувальної групи.
Виникає багато різних складнощів для розвідників при виконанні завдання. Нині до цього ще додаються і БпЛА зі скидом, і FPV-дрони: вони можуть просто знищувати розвідників після розвідувальних заходів, якщо цю розвідгрупу виявили.
Що для вас є найголовнішим у підготовці до операції?
Неважливих моментів немає. Це включає підбір особового складу, морально-психологічний стан, взаємодію з підрозділами артилерії, підрозділами переднього краю, підрозділами технічних засобів розвідки. Повністю до дрібниць усе розбирається: озброєння, екіпіровка.
А морально-психологічний аспект як оцінюється, і чи були у вашому досвіді випадки, коли ви не були готові до певної операції з цих причин?
Були дуже складні моменти на початку повномасштабного вторгнення. У нас пункт постійної дислокації був у Гостомелі, і багато сімей жили якраз там – Ірпінь, Буча, Гостомель. Вони були під окупацією, і це був дуже великий тиск на мій особовий склад, тому що кожен розумів, що у нього, наприклад, дружина з дитиною зараз в окупації. Але ці розвідники розуміли, що їм зараз треба нищити ворога, тому що в Рубіжному, Сєвєродонецьку, Лисичанську так само є чиїсь дружини, діти, яких треба захищати.
Я зібрав свій особовий склад і кажу: нам протриматися хоча б вісім годин, щоб дати країні час мобілізуватися. За вісім годин люди підуть у військкомати, військові частини стануть до бойової готовності і будуть висуватися в район виконання завдань. Ми можемо всі загинути, але ці вісім годин ми маємо протриматися за будь-яку ціну. І в мене таке відчуття було, що всі командири, всі військовослужбовці – вони просто такою невидимою ниточкою були пов’язані, і всі громадяни України консолідувалися і розуміли, що ці вісім годин ми маємо встояти. Це моя суб’єктивна думка, але ці вісім годин були надважливими для нашої країни.
Мій особовий склад – він із міцним моральним станом, з розумінням, що їхні діти і дружини – там, і їх треба захистити.
Коли між Чернігівщиною, Сумщиною, Харківщиною, Луганщиною, Донеччиною, Херсонщиною, Запоріжжям – між командирами, сержантами, командирами взводів, відділень, командирами бригад – не було прямого зв’язку, але було, знаєте, таке духовне єднання, розуміння, що це треба зробити, – у той момент я не побачив жодного сумніву у свого особового складу: все, командире, будемо працювати. І тоді я зрозумів, що мій особовий склад – він із міцним моральним станом, з розумінням, що їхні діти і дружини – там, і їх треба захистити.
Що для вас, як командира, є найбільшою нагородою?
Уцілілий, живий особовий склад... Для командира важливі багато аспектів насправді: і розуміння того, що завдання буде виконано, і те, що твій особовий склад повернеться, і підготовка цього особового складу, його морально-психологічний стан, компетентні командири розвідувальних груп, яких я призначаю, і впевненість у них. Вся ця сукупність, вона у мене працювала і працює, бо я впевнений у своїх підлеглих.
Зазвичай розвідники приховують свої обличчя, свою особу, а ви – людина медійна. Чому ви не боїтеся?
Я давав інтерв’ю з 2014 року, і я ж не таємний агент, я не виїжджаю в РФ, я не планую вбивати когось за кордоном, бо моє обличчя впізнають. Я виконую завдання загальновійськового характеру, на своїй території я нікого не боюсь. Я не боюсь при виконанні службових бойових завдань, що мене ворог упізнає, він і так впізнає наш прапор на плечі, захоче мене знищити, незважаючи на те, чи медійний я. Якщо хтось хоче поставити мені якісь запитання з приводу інтерв’ю, з приводу моєї позиції, якщо ворог хоче зі мною посперечатися у стрілецькому бою на пістолетах десь у Києві – давайте.
Українська армія зразка 2014-го і 2024 років. Яка відбулася трансформація і завдяки кому, чому?
Візьмемо 2010, 2014, 2022-й і 2024 роки. Я родом із військового містечка, і я бачив систематичне руйнування нашої армії – це як агентурна мережа, так і політичне керівництво – правління Януковича. Наприклад, з «Десни», дивізії, хотіли залишити бригаду. Всіх хотіли звільнити, техніку – розпродати, тому що Україні армії не треба, тому що поряд із нами живуть «дружні народи»: РФ, Білорусь. У нас є міжнародні домовленості про те, що нас будуть підтримувати США, Велика Британія, Росія, нам забезпечать територіальну цілісність і суверенітет. І ми наївно в це все вірили і давали змогу Росії руйнувати.
2010-й рік – систематична руйнація нашого війська. 2014 рік – виклик. У нас якесь єднання у критичних ситуаціях: коли є виклик, ми єднаємося і відповідаємо на цей виклик. І в 2014-му, коли армія систематично руйнувалася, нас надихнув приплив добровольців. Зарплата у мене була в 2014 році 960 грн. Я, коли туди їхав, думав, що там десь і загину…
Було розуміння, що треба боротися. Потім Україна почала формувати своє військо вже зовсім по-іншому. Багатьом українцям стало зрозуміло, що Росія – агресор, що війна точиться, що ворог підступний, що ІПСО працюють на території України. Багато хто почав відкривати мілітарні ком’юніті, це стало популяризуватися. Наших військових почали залучати на міжнародні навчання за кордоном і в Україні. З’явився у нас і міжнародний досвід.
І потім – повномасштабне вторгнення. Міжнародне суспільство, я гадаю, не думало, що ми протримаємося до 2024 року. Всі були впевнені, що Росія – потужна армія, і вона може знищити все. Тепер вони розуміють, що ми можемо стримувати ворога, що ми боремося. Потім нам партнери почали давати озброєння, і всередині країни почалося перетворення. Військово-промисловий комплекс почав відроджуватися, тому що дуже великі потреби на військо. Тобто система почала працювати.
Ворог змінився, він так само набирає досвіду.
А як щодо ворога? Чи змінився його рівень підготовки, зброї та зрештою мотивації?
Ворог змінився, він так само набирає досвіду. Відновлює і розширює свій ВПК, розширює партнерські відносини з Китаєм, Іраном. Закуповує озброєння. Ворог переважає нас за кількістю боєприпасів, артилерійських систем, військового озброєння і техніки. Але знаєте, що дуже важливо? Правду казати на всіх рівнях. Я постійно кажу правду своєму особовому складу про те, яке завдання буде дуже складне, я нікого не обманюю. В Росії брехня – це, можливо, якась норма їхньої ідентичності. І через те, що брешуть, починаючи від командира відділення і закінчуючи президентом РФ, якусь певну обстановку вони не розуміють, і тому в них нічого не виходить. Ми маємо переважати інтелектом і військовою хитрістю та вмілим використанням озброєння.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що для перемоги у цій війні потрібно знижувати мобілізаційний вік. До якого саме віку?
Моя суб’єктивна думка, що до 22 років. Тому що якраз в такому віці громадянин України може закінчити виш, він уже плюс-мінус усвідомлює себе як особистість. Коли до позицій треба багато йти, тобто п’ять–сім кілометрів, – це дуже фізично тяжко. На мою думку, війна – це справа молодих. Давайте чесно: ми візьмемо 22-річного хлопця і відправимо його оператором БпЛА і військовослужбовця, якому 55 років. Хто буде ефективніший на цій посаді? Звісно ж, хлопець 22-річний, тому що він уже з дитинства з телефоном, розуміється на цих технологіях, він швидше усвідомлює всю цю інформацію.
Які ваші амбіції? Ваша мрія?
Створення сучасного розвідувально-ударного підрозділу, який буде працювати системно, наприклад, у глибину 100 км, виявляти для себе цілі і знищувати. І бути командиром цього підрозділу, зібрати всю свою стару команду кваліфікованих розвідників на подальше знищення ворога.
Як і чи змінило ваше життя звання Героя України?
Це, в першу чергу, відповідальність перед Україною, перед особовим складом, перед громадянами. Це таке, можливо, тяжке звання насправді… Коли мені його вручали, я спочатку відмовлявся, тому що матеріальні цінності неважливі, якщо десь гинуть люди. Але мене хтось може вислухати, певно, через це звання, тобто якісь певні посадові особи через повагу до звання Героя України мають мене вислухати, і вони мене слухають. І безперечно, такі нагороди, такі звання – вони змінюють життя, треба бути прикладом і відповідати цьому званню.
З книги «Командири Перемоги»
Вересень 2024 року
